Головні новини
На головну / СТАТТІ / ІСТОРІЯ ТА ЧАС / Навіяні долею страждання

Навіяні долею страждання

Незважаючи на війну, хитку окупаційну німецьку владу, неспокій селян, у холодну зиму 1943 року Самоїл Шандрук справив синові Пилипові гарне весілля, одруживши на красуні Тетяні, з роду Петросюків, по вуличному — Стратіянових. Сувора на вигляд, вимоглива, але справедлива свекруха Ганна прийняла невістку як рідну доньку. У заможній сім’ї її чекали як помічницю у веденні великої домашньої господарки. Надії справдились, бо заповзятлива Тетяна виросла у великій сім’ї, де рано померла мама. Вона разом з трьома сестрами та братом важко працювала.

Не дивно, що свекруха і невістка швидко знайшли спільну мову. Та й подружжя, на втіху батькам, жило у шані, любові, спокійним життям, дотримуючись християнських чеснот. Але недовго, бо після того, як Радянська армія визволила лановецькі землі, розпочалася мобілізація чоловіків на війну. Пішов і Пилип. З тих пір молода дружина щодня очікувала солдатських трикутників із фронту, недосипала ночей, а вдень ходила, мов неприкаяна. Листи читали всією сім’єю, полегшено зітхаючи, що Пилип живий і неушкоджений.

Але важке горе чорним крилом накрило Шандруків. На початку осені військова похоронка сповістила, що “рядовий Шандрук Пилип Самоїлович впав смертю хоробрих 28 серпня 1944 року в бою з німецькими загарбниками”. Він був третім сином, якого забрала війна у Самоїла і Ганни. Першого, гімназиста Олексія, у 1941році енкаведисти закатували у Кременецькій тюрмі, другий, Тимофій, як вояк УПА в загоні “Крука” був заарештований в армії і, отримавши 10 років ув’язнення, пропав безвісти.

Короткі, мов блискавка, сни непокоїли Тетяну страшними сновидіннями. Ночі перетворилися на муки, а дні спустошували молоду душу. У вільну годину сідала на прихилену до старого куща бузку (казали, ще дід Самоїл садив) лавку, згадуючи, як вони з Пилипом гомоніли про майбутнє подружнє життя. А тепер на тобі, незчулась, як з молодих років клята війна залишила її солдатською вдовою. Не лишилась довго в хаті, бо всюди впадали у вічі чоловічі речі, ще більше роз’ятруючи жіноче серце. Свекруха, дивлячись на згорьовану Тетяну, згадувала свої молоді роки, коли з тривогою, нетерпінням чекала звістки від свого Самоїла з фронту Першої світової війни, тому намагалася навантажувати невістку хатньою роботою. Врешті, щоб полегшити стан молодої жінки, відверто порадила:

— Таню, тут все нагадує про твого чоловіка, нашого синочка. Ми не бажаємо нічого поганого, не гонимо. Але може тобі полегшає, коли перейдеш жити до своєї рідні. Двері нашої хати для тебе завжди відчинені. Щасти, доню…

Злетіли, мов останні осінні листочки, кілька років, приносячи, забираючи добро і зло, заздрість і доброзичливість. Після війни в селі панували неспокій, невпевненість. Якось, допомагаючи братові Василеві петлювати борошно у крупчатці (так називали третій млин), побачила чорнявого хлопця з гвинтівкою за плечима, який не зводив очей з молодої жінки. Микола охороняв приміщення (знане як магазин) з громадським зерном, що був розташований поруч. Чи був він зі “стрибків”, чи на службі міліції, невідомо. Слово за словом, поки петлювалося, вони, пройнявшись один до одного симпатією, розмовляли як давні знайомі. Хоч у Тетяни ще ятрилась рана по втраті чоловіка, проте молодість вимагала незвіданого, таємного, нерозтраченого квітучого почуття. Інколи сама себе осуджувала, вагаючись у правильності дій, але невідома сила перемагала, кликала на зустріч з Миколою. Хлопець, виявилось, місцевий, проживав біля залізничної станції м.Ланівці. Згодом одружились і Тетяна отримала чоловікове прізвище Стельмакова.

…Однієї осінньої темної ночі 1945 року у вікно хати Петросюків обережно постукали. Це були хлопці з боївки УПА, які привезли пораненого, щоб у надійному сховищі підлікувати. Їм порекомендував один знайомий господарів. Тетяна здогадалася, що це був станичний села Євгеній Демченко, який приятелював (а може співпрацював) з ними. Як член ОУН, пізніше в армії був заарештований, з ув’язнення втік. Загинув у цьому ж році. Оточений в селянській стодолі, важко поранений, застрелився.

Схованого у стодолі бійця підліковувала родичка Селемінка, відома у селі повитуха, знавець народної медицини. Вона щоденно використовувала спеціальні мазі, перев’язувала тканим полотном рану, і в скорім часі він одужав. Однієї ночі упівець зник. Хоч як остерігалися господарі, але лихий час часто вносив, заселяв у характер людей заздрощі, злобу. Невдовзі, чи за підозрою у співробітництві з енкаведистами, чи тому, що рятували як свого побратима по УПА від арешту, упівці забирають Миколу в ліс с.Борщівка. Доля його досі невідома. Тетяну навесні 1946 року оперуповноважені НКВС заарештовують, обвинувачуючи у допомозі ОУН-УПА.

Для жінки потягнулися довгі, тривожні дні допитів, звинувачень, погроз слідчих у застінках КПЗ. Там ламалися долі від безвиході, безсилля. Молодша сестра Ганна, приносячи їй передачі з харчами, бачила бліде обличчя, потьмянілі очі сестри.

Врешті, не отримавши від арештованої зізнання, Лановецький РВ НКВС 19 червня 1946 року оголосив вирок. Як симпатику УПА, Тетяні Стельмаковій присудили 10 років позбавлення волі та 3 роки позбалення прав повертатися в рідні місця. Слова суддів, шиті білими нитками, стьобали, били, як батіг, а невідома темна сила скувала руки, ноги.

Табір у Кіровоградській області зустрів потяг, вагони якого були вщент наповнені ув’язненими, злим гавканням дратівливих собак, криками, лайкою конвоїрів, метушнею, штовханиною. Від цього здичавілого видовища жінку ще більше огорнула журба, апатія.

Темний, холодний барак, важка, по 12 годин праця на видобуванні фосфориту, скудний пайок їжі, суворий режим. Від цього молоду жінку охопила байдужість, ходила, як у воду опущена. З часом, немов стрепенувшись від жахливого сну, знаходила в собі силу і бажання вижити будь-якою ціною, вирватись з цього пекла.

Цілющою краплею ставали для Тетяни надіслані з рідних місць листи від сестер. Раділа звістці про повернення батька-фронтовика з військового шпиталю, куди потрапив після відбудови міста Сталінград.

Одного дня, під час шикування щойно привезених ув’язнених, вона впізнала землячку, яка, зі слів слідчого, ще у Ланівцях злостиво донесла на Тетяну. Обидвоє в селі проживали на сусідніх вулицях і, мабуть, донощиця бачила, знала, що творилось у сусідів. Сама, як член ОУН, потрапивши у застінки НКВД, намагалася всіма засобами зменшити для себе вирок, але всупереч прагненню, отримала 10 років ув’язнення. Вони обмінялись поглядами: один — осудливий, зневажливий, інший — збентежений, лякливий. Не мовивши й слова, розійшлися. Дізнавшись про зустріч і вчинок зрадниці, подруги-невільниці Тетяни обурились, вимагаючи від табірної адміністрації покарання. Остерігаючись самосуду жінок, керівництву довелось відтермінувати в інший табір донощицю. Через роки ця жінка злодійкувато приїжджала у село, але селяни таких не поважали і вона зникла.

Зберігаючи в собі ще не розтрачену молодість, духовну силу, Тетяна здружилась з в’язнем чоловічої половини табору. Зустрічаючись від випадку до випадку, українка з росіянином згодом розділили арештантську долю, а в 1950 році Тетяна народжує донечку, яку називає Галинкою.

Дитя влаштували в окремому приміщенні, дозволяючи матері у визначені години навідуватись. Опікувалась Галинкою і ще декількома дітьми няня. Підрісши, дівчинка називала матір’ю обидвох жінок. У трирічному віці її у супроводі няні відправили для подальшого проживання до тітки Ольги, старшої сестри Тетяни, де вона перебувала до повернення матері з тюрми (травень 1955 року). А перед цим Стельмакову відетапували у Казахстанський ГУЛАГ, в Караганду, де пробула до свого звільнення з Піщанського табору.

Позбавлена права на проживання у рідних місцях, Т.С.Стельмакова з дочкою і чоловіком оселилися у місті Щокіно Тульської області (є твердження, що звідти чоловік). Після звільнення з табору працювала у шахті аж до пенсії. Хвора, спрацьована, вона на 73-му році покинула цей безжальний світ.

Дочка Галина часто навідувалася до рідні у село Борсуки. Маючи свою сім’ю, у листах цікавилася подіями сільського життя, бо “так хотілося б побачити своїми очима. Тепер, напевно, ніколи не приїду”. Останній лист датований 2000 роком.

Так склалося життя, що народившись на українській землі, з українським корінням, Тетяна Силуанівна Стельмакова-Петросюк в стражданнях, безправ’ї, приниженні, принесених гіркою долею, свій спочинок знайшла на чужині, в російській стороні. У селі її не забувають, як і Миколу, даючи час від час в церкву поминальну записку.

Григорій ВОЛЯНЮК. с.Борсуки.
На фото: Т.Стельмакова з дочкою і братом.

Про нас Наталія Гамера

Перевірте також

Злочин і кара

Ще у п’ятдесяті роки ХХ століття янковий млин працював вдень і вночі. Особливо після хлібних …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *