На головну / СТАТТІ / ОСОБИСТОСТІ / Життя «простого любомудра»: Григорію Штоню – 80!

Життя «простого любомудра»: Григорію Штоню – 80!

На початку цьогорічного березня — його тринадцятого дня, святкує своє вісімдесятиріччя Григорій Максимович Штонь.

Лауреат Шевченківської премії, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка, драматург, прозаїк, поет, літературний критик, сценарист, художник Григорій Штонь народився у селі Вербовець. Він називає себе інтелектуалом-філологом, який зовсім не любить політики.

Як прийшов до своїх висот, що стало поштовхом у його виборі — все це у спогадах: «У Вербівці моя материзна. Тут мамин рід. Тут прожив я своє дитинство аж до закінчення восьмого класу. Понад усе любив волю — безкраїй простір за селом. Особливо улоговину, що грілась під сонцем посередині між сусідніми селами. Тут була наша земля — ми тут сіяли городину та інше зело на усяку потребу. Тут було якось затишно і вільно водночас. Дуже любив читати. Практично жив у бібліотеці. Вона стала моїм другим домом. І мамою, і татом була мені тітка Марта». «Її якесь невловиме тепло зігріває мою душу донині, хоча тітка вже давненько відійшла у засвіти», — зізнається Григорій Максимович.

Десятирічку закінчував уже в Сибіру, де жили в той час батьки. Період призвичаєння до нових життєвих умов не був довгим, але вплинув-таки на успіхи в навчанні. Та любов до читання і Божа Воля вели хлопця до нових горизонтів, які, треба сказати, не одразу перед ним розкрилися…

Переповідаючи історію своєї юності, Григорій Штонь часто згадує батька — Максима. Ці згадки-спалахи постають перед очима, як кадри із кінофільму: ось вони вдвох їдуть на возі і батько густим, розлогим басом співає: «Ой за лугом зелененьким…». Пісня розливається по всьому полю, аж залітає за обрій… «Батько володів чудовим голосом, що охоплював три октави, і, мабуть, саме він, цей голос, «зробив» його життя», — ділиться думкою уже дорослий Штонь. В Сибіру Максим працював у шахті. Після нещасного випадку, через який пошкодив руку, перейшов на поверхню. Заробітки тут були невеликі і чоловік став співати в церковному хорі за деяку доплату. Тим часом у шахтарське містечко із Новосибірська прибув владика. Слухаючи хор — відзначив хориста, порекомендував вчитись на священика. Так голос змінив його життєвий шлях. «Уявляєте, — згадує Григорій Максимович, — серед церковного золота, весь в золотих ризах стоїть батько… і співає… на увесь Храм…».

В молодості Григорій мріяв стати актором. Навіть вступав у МХАТ та… не пройшов. Наступного року була спроба вступити до Львівського університету і знову невдача — сину священика, який ще мав репресованих родичів по материнській лінії, у ті часи було непросто. Після довгих роздумів Григорій вирішив стати «радянською людиною».

Допомогла служба в армії. Дослужився до старшини, був заступником комвзводу. Не полишав творчості. У парі з лейтенантом Колдабановим, який мав хист художника, створював агітаційні листки (їх тоді вимірювали метрами). Завоював авторитет і повагу керівництва. Довірили роботу секретаря комітету комсомолу. По завершенні служби вступив-таки у Дрогобицький педуніверситет. Звідти почалась його кар’єра філолога. Там же здобув незабутній 3-річний досвід сценічної роботи у створеному при університеті вокально-хореографічному народному ансамблі «Пролісок». «В нас не було поділу на вокалістів і танцюристів. Ми всі співали і всі танцювали залежно від постановки номеру», — каже Григорій Штонь.

Робота звільненим секретарем комітету комсомолу, навчання в обласній партійній школі, вступ у партію, вирішення організаційних питань в ансамблі вплинули на його свідомість. Він досягнув поставленої мети — став «радянською людиною». Григорій любив жінок, а вони любили його. Вмів «врізати по пиці» кожному, хто насмілиться образити. Та ніколи не зраджував своїй любові до мудрості, викладеній у книжках.

Усе змінилось із приходом весни… Це був березень… Крапельки води стікали з дахів, підвіконників, ринв, наповнювались яскравим сонцем і дзвінко стукались об міський тротуар. Між тим веселим передзвоном, у повітрі, напоєному дивовижними весняними пахощами, з’явилась жовтобока синичка… Вона співала… Її радісний спів донині звучить у душі поета Григорія Штоня. Це незбагненне маленьке створіння переповіло йому тоді щось надзвичайно важливе, щось таке, заради чого варто жити, писати, творити… Здалось — Сам Бог послав цю пташину. Його душа, з успадкованою мудрістю Кобзаря, навчена думати і «сльози гамувати», повстала проти осяйного майбутнього партійного діяча, що вже мерехтіло на обрії. Штонь остаточно вирішив поєднати свою долю з літературою.

У 1970 році Григорій Максимович вступає до аспірантури при Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка АН України. Потім (з 1973 року) працює тут молодшим, старшим науковим співробітником, а згодом заступником директора з наукової роботи. З цієї посади перейшов до Київського національного університету ім.Т.Шевченка професором кафедри історії української літератури і шевченкознавства. Докторську дисертацію «Духовний простір української ліро-епічної прози» захистив у 1999 році. З 1982-го член Національної спілки письменників України.

За авторства Г.Штоня вийшли 200 літературно-критичних і наукових праць, чотири монографії, а ще прозові книги, поетичні збірки, двотомник п’єс, кіносценарії: «Чорна рада» (за творами П.Куліша), «Страчені світанки», сценарії документальних фільмів: «Розкажи про мене» (про Г.Косинку), «Брати» (про Григора і Григорія Тютюнників), «Ой горе тій чайці…» (про І.Мазепу), «Сторозтерзаний Київ».

Неповторні твори Григорія Штоня, народжені у симбіозі його філософського світосприйняття та філологічного таланту, вражають своєю незбагненною глибиною.

У них проглядає його душа, що живе лиш у повсякчасному пошуку Істини. Його дух звертається до Господа. У всіх вивертах своєї долі вчений бачить Бога. «Лиш у Небі — обитель Правди і Справедливості», — вважає Григорій Максимович.

А ще… рокам життєвих перипетій та негараздів, успіхів та перемог не вдалося знищити всередині поважного Григорія Штоня маленького хлопчика, залюбленого у свій зелений, просякнутий волею і свободою, повний беззастережною тітчиною любов’ю, Вербовець. До нього нині линуть його спогади. Дорога до нього видається йому благословенною.

Штонь любить дорогу взагалі. Здебільшого в дорозі ставав щасливим. «Усе тоді в мені буяло і був я всім», пише поет у вірші «Біля пам’ятника Сковороді».

«Отож читай мене як пілігрима,
Що нотував лиш те,
Чим здобувавсь на право йти
В народ з народу.
Лише на цій стежині
Щось збагнеш
В багатствах духу,
Плеканого Небом
Без хмар марнот».

Хіба тут скажеш краще?..

Вікторія ФАРИНА.

Про нас Ірина Цигульська

Перевірте також

Важка дорога сильної жінки

  Енергійно та впевнено крокує із церкви додому, на голові красива хустка, до кольору дібране …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *