icon clock30.03.2021
icon eye1397
ОСОБИСТОСТІ

Віра Шведюк: «Найбільше моє багатство – здорові та щасливі діти»

4 березня відзнаки почесного звання «Мати-героїня» вручили 29 мешканкам Тернопільщини. Серед них — осниківчанка Віра Шведюк. Жінка народила і разом з чоловіком виховує 5 дітей. Старшому синові — 21, наймолодшій донечці — 9. У свої майже 39 років Віра уже бабуся, має тримісячну онучку Полінку.

— Це був хвилюючий і незабутній момент у моєму житті. Емоції переповнювали. Така почесна нагорода. За декілька хвилин пробігло все моє життя: тривоги та неспокій, хвороби, проблеми, розчарування та успіхи, які разом зі своїми дітьми переживало моє материнське серце…

Родина Шведюків мешкає у скромній хатині, вірніше в її половині, де всього три невеличкі кімнати. Інша частина, яку викупили у рідні, наразі занедбана. Планують зробити у ній ремонт, тоді з’явиться більше простору для дітвори. Але поки що це тільки мрії, на втілення яких потрібні кошти. Та це не так суттєво для багатодітної мами. Найголовніше, щоб усі були здорові, жили в мирі, повазі, любові, з Богом у серці, допомагали та підтримували один одного. Чимало труднощів, проблем випадає на долю матері-героїні, але навчилася долати їх з посмішкою на вустах, аби не ранити дитячі серця. Дбає, щоб були ситі й одягнені, хоч не завжди по-модному, так, як би їм цього хотілося, але чисто і охайно. Не балує домочадців дорогими ласощами, але частенько в домі пахне свіжою випічкою.

Працею загартована з дитячих літ

Віра зростала у багатодітній сім’ї. Крім неї, наймолодшої, було ще двоє братів і сестра. Змалку загартована працею. Пригадує, як уже з 5-го класу ходила за 2,5 км на пасовище доїти корів, молоко не раз виливала в річку. «А куди ж його було ще дівати, якщо в ті часи ніхто молока у селян не збирав?» — виправдовується. З тих пір дитинство Віри фактично закінчилося, вона стала міцною опорою для своїх батьків. В той час, коли її ровесники грали різноманітні ігри чи збиралися на посиденьки, у дівчини були інші клопоти — вона допомагала батькам по господарству, а уже з сьомого класу — разом із мамою сапала бурякові норми (по 5-7 га тоді займали). Коли мама уже почала хворіти, довелося ці обов’язки перебрати на себе. Встигала. Ніколи не забуде, як ходила на «норми» навіть через кілька днів після народження первістка, а розраховувалися з селянами тоді зерном або цукром.

З майбутнім чоловіком, який приїхав із Закарпаття на «бурякові заробітки», познайомилися на сільських вечорницях. Старший за Віру на 9 років Юрій відразу підкорив її серце. Згодом довідалася, що він вдівець (дружину збило авто) і має трирічного сина Сашка. Однак це не стало перепоною у відносинах, більше того, прийняла його, як рідного. Хлопець навіть деякий час проживав у них, навчався в школі та Лановецькому ПТУ, а згодом, коли з дружиною їздив на заробітки в Польщу, доручав бабусі догляд за своєю донечкою Настусею. У серці Віри завжди вистачало місця і любові для всіх, та й діти горнуться до своєї берегині…

Щастя, помножене на п’ять

Осниківчанка ніколи не думала, що стане багатодітною мамою. Хотіла мати двійко дітей, щоб створити їм якнайкращі умови для розвитку і життя, однак Господня воля була іншою. Щоправда, коли завагітніла вчетверте, закрадалися різні думки, але слова подруги: «Що, не знайдеться кусочка хліба ще для однієї кровинки?» стали вирішальними. Сьогодні Віра вдячна їй за дружнє плече і мудру підтримку. Три донечки і два синочки — її крила, її мрії і надії на спокійну старість. З ними разом росла, дорослішала, мудрішала, вчилася, намагалася дати їм те, чого сама не мала в дитинстві. З радістю і усмішкою на вустах розповідає про кожного: «Найстаршому Русланові — 21, сьогодні він проходить строкову службу в смт.Гончарівське (Чернігівська обл.). Є надійною опорою і підтримкою. 19-річний Богдан дуже сором’язливий і спокійний. Минулоріч одружився, проживає у Тернополі. 16-річна Христинка навчається в Лановецькому ПТУ, також уже створила сім’ю, а в грудні подарувала нам онучку Полінку, справжню потіху і розраду. 7-класниця Ілонка — моя помічниця. Не цурається роботи: і корову видоїть, і гної повигортає, і худобі їсти дасть. А наймолодша Анютка навчається і в 3-му класі. Дуже любить малювати, фантазувати, часто дарує подарунки, виготовлені власноруч, щоб тільки я не засмучувалася і частіше усміхалася. Вона ніжна, добра і дружелюбна… Не уявляю свого життя без них. Діти — моє найбільше багатство».

Зі статусом «Мати-героїня», але без допомоги держави

Віра закінчила Лановецьке профтехучилище, де навчалася швейного ремесла. Щоправда, за спеціальністю жодного дня не працювала, але навички швачки знадобилися у повсякденні. Між декретними відпустками перебивалася тимчасовими заробітками на цегельному заводі, що в с.Лисогірка, молокоприймальному пункті, була двірником. Нещодавно спробувала заробітчанського хліба в Польщі. Каже, платять непогано, там зовсім інший світ, де люди живуть, а не виживають. Єдиний мінус — довга розлука з дітьми. А життя в постійних тривогах, коли серцем і душею вдома, але насправді за сотні кілометрів — не для Віри. Вона воліє бачити, як ростуть діти, поділяти з ними радощі та невдачі, підтримувати. Сьогодні в активному пошуку роботи, адже пільги, якими користувалася багато років, з вересня уже відмінили (Христина вийшла заміж, а на утриманні у Віри залишилося лише двоє неповнолітніх дітей).

Жінка щиро вдячна Руслані Корнійчук, яка запропонувала взяти участь у міжнародному проекті спонсорської допомоги дітям «Челіс», в рамках якого Ілонка і Анютка раз у квартал отримують благодійну матеріальну допомогу від канадійців.

Своїм дітям Віра бажає щасливої долі й понад усе хоче, щоб були хорошими людьми, щедрими на добро та милосердя.

Олеся МЕЛЬНИЧУК.