На те вона й мати…

Господь вділив Зіні Федорівні довгий життєвий шлях — без малого сотня. Але вона чепка, при розумі, сама себе обійде. Та ще й деколи порається на кухні, поприбирає. І вміє добре “покомандувати”, бо є ким. Дочка доглядає, усі примхи неньки чітко виконує, не хоче засмучувати, хоч інколи в душі сердиться.

… В молодості Зіна була, як кажуть, жінка-грім. Досить активна, ділова, хазяйновита. І на роботі, і вдома все в ажурі. Все завдяки своїй половинці — доброго чоловіка мала. Разом виховали двоє дітей, вивчили, одружили. Старалися підсобити, коли вони свої сім’ї завели, онуками тішилися. Щастя подружжя збудувало на любові, взаємоповазі, підтримці й допомозі.

На старості лишилися вдвох. Займалися підсобним господарством, а ще Зіна дуже любила квіти. Влітку дім потопав у дивовижній красі. Ніщо не відчувало біди. Правда, у господаря погіршувалося самопочуття. “Барахлив” основний двигун — серце. Дружина пильнувала його, як дитину. І лікування належне мав, і харчування особливе. До роботи — зась. Але коли ставало краще — без діла не сидів. То тут, то там треба чоловічої руки.

Слава Богу, до золотого весілля разом дожили. Діти влаштували справжнє свято. Приїхали з сім’ями, родичів запросили. Гарно відзначили піввіковий ювілей.

Дід з бабою помаленьку долали сходинки старості. Ще майже десяток спільних років сплив. Та після чергового приступу лікарі були безсилі врятувати життя Миколі. Затужила Зіна, навіть не уявляла, як далі жити без своєї половинки, а діти далеко. Помаленько звикала до самотності. Вдень так-сяк, до курочок вийде погодувати, собаці винесе їсти. Та й хтось проходить мимо двору — поговорить.

Ніч — як море. Засне звечора на кілька годин і до ранку повік не зімкне. В голові — мов у калейдоскопі — усе пройдене і теперішнє. За майбутнє й страшно подумати. Боїться, щоб так в самотності не померти, щоб хтось дізнався і дітей повідомив.

Дочка організувала догляд за ненькою. Сестра милосердя у визначені дні навідувалася, в чому була необхідність — допомагала, знайомі теж не полишали дім старенької.

Лихо не ходить одне — веде за собою інше. Як постріл долинула здалеку звістка про трагічну смерть сина. Голосила, кричала, втрачала свідомість, поки тіло її соколика не доставили до рідної хати. Воліла похоронити поруч з могилою батька.

Не скоро оговталася після такої трагедії Зіна. Ні їсти, ні пити, ні жити не хотілося. Дочка залишилася на деякий час. Але ж у неї теж сім’я — чоловік, діти, онуки. Просила матір їхати з нею.

— Ні, моє серденько, я не зможу у вас бути. Тут усе своє, рідне.

Марію весь час мучила совість: як же там ненька — одинока, старенька? Вирішила повернутися і доглянути матір. Хоч і сама не молода — мотається на два кінці. Деколи навідується до своїх. На той час наймає доглядальницю (надійну жінку) і завжди на зв’язку. Марія своїм святим обов’язком вважає до кінця днів не залишити рідну людину, яка дала їй життя, а тепер так потребує її уваги і піклування. Не кожен зможе так пожертвувати собою.

Анастасія ДІДЕНКО.