Доти бути Україні, доки є Шевченко в нас. Господь його нам дарував, як захисника й провісника. Ніби листя на деревах міняються уряди й музичні уподобання. Правоохоронні органи переходять у правопохоронні. Дні перебігають у клопоти із одних у другі. Від навали важких і страхітливих звідомлень, що бомбують кожного з телеекранів, стає моторошно…
А весна, як приходила так і приходить, і як розквітали жіночі погляди двісті літ тому, так і нині вогники зблискують у них. І як юний Шевченко вперше відчув дівочий поцілунок березневої Оксанки, так і нині тисячі Тарасиків отримують весняні цілунки своїх красунь. Бо всіх нас збирає до себе, вчить, веде, будить своїми думами невмирущими Кобзар України.
Читаю Шевченка і лячно мені — у кожному слові теперішні дні. Чому лячно — запитаєте? А ви полистайте його, вчитайтеся! «Оглухли, не чують; кайданами міняються, волею торгують»… Продажність стала тепер однією з розмінних монет. У одному вірші я написав: «Навіщо те духовне, — хтось рече. — Не вкрадеш там нічого. Що із нього? А от палаци, гроші, ще і ще…» Впізнали? І нема уже святого нічого: волю, прапор, герб, «Кобзар» — усе на торг, на продаж, на базар!»
Скільки літ, століть минуло, а проблеми зосталися… Розкрийте Шевченків «Холодний яр» і в його рядках побачите теперішню агонію влади: «Ви розбойники неситі, голодні ворони! По якому правдивому, святому закону і землею, всім даною, і сердешним людом торгуєте? Стережіться ж, бо лихо вам буде, тяжке лихо!.. Дуріть дітей і брата сліпого, дуріть себе, чужих людей, та не дуріть Бога». Відчули?
Коли Тарасові зоставалося жити трошки більше року, він із болем вивів на папір слова: «Погибнеш, згинеш Україно, не стане знаку на землі. А ти пишалася колись в добрі і розкоші…Вкраїно!… Сини твої тебе уб’ють оперені, а злозачаті во чреві згинуть, пропадуть, мов недолежані курчата!..» Той карлик нині на Сході руки потирає та жде, коли українці один одного знищать. Йому й стріляти не прийдеться – самі ключі від Києва віддамо. Щось «таке» уже проглядується.
Вісточку мені зі села рідного передали — пересварилися люди за дорогу. Колись за межі брат брата вбивав, а тепер через дорогу ладні один одному хати палити… Боляче таке чути у час, коли Україна благає порятунку. УКРАЇНУ берегти, а не їсти один одного. Мало нас москалі били і б’ють, мало комуністи винищили людей і надбань наших, мало тої червоної шпани з усіх шпар лізе на край наш, так ще свої нелюдам допомагають?!
Закінчу Шевченковим словом: «Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять… Ох не однаково мені». Гадаю, і вам теж! Слава нації!!!
Олег ГЕРМАН,
заслужений діяч мистецтв України.
