До двору хтось вчергове підкинув чотирилапого. На цей раз не кота (їх у нас до десятка), а песенятко. Чорненьке, мов жучок, таке чудне і миле. Сидить, тремтить. Тут діти оточили увагою — гладять, втішаються.
Прибіг подивитися на цуцика і сусідський Данилко. Глянув, зірвався на ноги і побіг. Пригнав захеканий, розпашілий, з рукава ковбасу дістає. Відламує шматочки і дає песикові. Той з таким апетитом “пакує”, що аж давиться. Видно, голодний.
— Де ти взяв ковбасу?
— В бабусі “стирив”.
— А як дізнається?
— Скажу, що сам з’їв.
— Обманювати не можна.
— А що ж робити, як собачка їсти хоче?
“Підкидиш” наївся і давай руки лизати хлопчикові.
— Це він тобі так дякує.
Щаслива посмішка засяяла на вустах Данилка. Чуйна, добросердечна людина виросте з нього.
Автор: А.ДІДЕНКО.
