Передвоєнний 1913 рік звідусіль відчутно дихав лихоліттям. Напруження було повсюдно. Сільські господарі, поки не прийшла мобілізація, поспішно готували харчі для сім’ї і корм для худоби, обробляли свої поля, а жінки ревно молились, просили Всевишнього миру і спокою. Та й російські солдати, раптово дислокувавшись на вигоні між селами Борсуки, Краснолука, Нападівка, прискорили темпи робіт для розміщення аеродрому. Пізніше з летовища злітатимуть літаки, здебільшого французьких конструкцій, хоча, як переповідають, сідали й флагмани тодішнього російського повітряного флоту “Ілля Муромець”, пристосовані для бомбардування і дальної розвідки.
Військовий аеродром знаходився у сприятливій географічній місцевості: на східно-південній частині — залізнична станція м.Ланівці, на південь — річка Горинь з комунікабельним дубовим мостом біля Янкового млина, на півночі — густий ліс і зв’язані навколо між собою дороги трьох сіл. Селяни поступово звикли до дивного у цей час сусіда. Звикла й сім’я Захарія Деомідовича Шандрука, велике обійстя якого виднілося за кілометр від аеродрому.
У Захарія Деомідовича та Ольги Петрівни росли 2 хлопці та 3 дівчат, і кожний з них мав свою ділянку роботи. Всі діти навчались у двокласній царській школі. Розповідають, що молодший син Пилип згодом здобував знання у Кременецькому ліцеї. Середня дочка Христина допомагала мамі у домашньому господарстві, вирощувала та доглядала квіти. Дівчина росла жвавою, рухливою і здавалося, що сама природа-мати дарувала їй частку своєї краси: темно-русяве волосся, зеленкуваті очі, чисте, свіже обличчя, а нестримну енергію — від річки Горинь. Ще з підліткового віку не один сільський парубок задивлявся на її вроду.
Аеродром приваблював сільських юнаків і дівчат, а особливо дітлахів, які, здіймаючи вуличну куряву, бігли, намагалися наздогнати “єроплан”, що летів у небі. З часом молодь сміливіше підходила до летовища, знаходили тему для розмов із обслугою. Найяскравішою подією були святкові дні, коли військові дозволяли навіть сідати в літак і пролетіти над селом.
Веселилась з ними і красуня Христина. Двадцятилітня дівчина за розмовами, жартами познайомилась з механіком з обслуговування літальних апаратів, майже однолітком, росіянином Іллею Ніколаєвим. День за днем і приязнь між ними переросла в щемливе кохання, зблизивши їх на все життя. Одружившись, після підписання у 1918 році Брестського миру, в якому зобов’язано вивести російські збройні сили з України, подружжя виїхало у місто колишньої імперської заміської резиденції — Петергоф. Там Ніколаєв мав квартиру, працював на одному із заводів міста Петербург, 30 км від місця проживання. Христина, як кожна українська селянська жінка, навчена матір’ю господарювати, успішно вела домашні справи. Жили дружньою, люблячою сім’єю. У вільний час милувались містом з його неймовірними пам’ятниками світової архітектури, палацо-парковим мистецтвом, фантастичними фонтанами. Але затаєний смуток за ріднею, селом, мовою не полишав її ні на мить. Христина намагалася час від часу вгамовувати ці відчуття написанням батькам, братам чи сестрам листів.
Повз них пролітали розбурхані революції, війни, але вони не відчували цього, бо вони не чіпали подружнього життя, аж поки у 30-ті роки минулого століття не стала поширюватися в СРСР страшна політична отрута — невблаганна сталінська репресія, яка без жалю ламала долі людей. Якось, прийшовши з роботи, Ілля розповів, що в цеху заводу, коли проходила столична комісія, з гуркотом чомусь впав великий портрет Сталіна. До вечора усіх керівників — від бригадира до начальника цеху — заарештували і поспіхом засудили.
1936 рік приніс проект нової Конституції СРСР, що повсюдно обговорювали і за вказівкою влади вносили доповнення та пропозиції. Група робітників заводу доручила Іллі Ніколаєву на зборах внести поправку до проекту “Закону Сталіна”. Зміст її, стан тодішньої “демократії” виплив негайно: ввечері, після зміни, Іллю забрав “чорний ворон”, суд присудив “за підрив державного устрою” 10 років ув’язнення і, як пізніше виявлося, його відправили на рудникові копальні Далекого Сходу, де зник назавжди.
Поправка Ніколаєва до проекту Конституції СРСР не мала політичного значення, а відображала прагнення народу — вільно жити. Не встигла зрозуміти сумної звістки Христина. Через кілька днів її теж арештували, відправили на 10 років на спецпоселення в Казахстан, заборонивши листування з чоловіком. Спецпоселенці жили в юртах, а незвична, перемінна добова погода приносила хвороби. Готуючи самостійно їжу на розжареному на сонці камінні, арештанти приносили її в юрти, щоб хоч частково зігрітися від нічного холоду. Працювали тяжко від світання до ночі.
У ці сірі, тужливі роки заслання українку Христину гнітила невизначеність долі чоловіка, боліло серце та душа від несправедливого поневолення. Добре, що хоч могла виливати все це у листах до родини. Родичі намагалися всіма доступними способами через державні установи домогтися визволення з репресивних обіймів хоча б її. Але легко ввійти у клітку, ніж з неї вийти — відповідей не було.
Після смерті Сталіна, прогарувавши 7 років на каторжних роботах, Христину реабілітували, але тільки у 60-х роках минулого століття змогла повернутись у рідні місця. Згодом прийшло повідомлення про зняття клейма “ворога народу” з чоловіка Іллі, але не зазначено місця і дати його загибелі. Проживши у селі Борсуки в опустілому родинному обійсті, Христина Захарівна, незважаючи на похилий вік, важкі випробування долі, вирощувала свої улюблені квіти, доглядала садок, поралась на городі.
На 84-му році життя, у березні 1978 року її серце зупинилося. Рідні, виконуючи останню волю жінки, на пам’ятнику розмістили фото, де подружжя, як голуб з голубкою, горнуться один до одного, та доповнили на меморіальній дошці ім’я Іллі НІКОЛАЄВА. Хоч тут, символічно і вічно, вони залишаться разом.
Цьогоріч минає 125-ліття з дня появи на світ Христини Захарівни — жінки, яка все своє життя пронесла на плечах важку, тернисту долю української жінки.
Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
