– Водій, візьмете передачу? То на фронт поїде.
– Так їздять же буси всякі, ними передавайте. Бачите, в мене весь багажник забитий, люди їдуть на свята, закупилися.
В багажнику по надцять сумок заробітчанок з Іспанії, які їдуть в гості до родини, і тісно наладовані сумки тих, які їдуть з закупів.
– Приберіть рюкзак! Порозкладалися тут! – це водій мені. Кажу, що це мій єдиний багаж, його нема куди прибрати, бо все решту запхане чужими сумками і пакунками.
Водій спритно досаджує лівих пасажирів на всі місця, де тільки можна їх впхати.
– А чому ці пасажири платять вам готівкою менше, ніж ті, що взяли квитки в касі? – питаю.
– Яка розумна, – озивається мама-квочка, яка тримає в руках купку паспортів. – Не ти одна хочеш їхати!
– А чому ви в касі квитків не взяли? – питаю.
– А бо в касі не було місць, мудра яка! – відгавкується жіночка.
– Значить, вас досадили на місцях, яких нема, потіснивши тих, які їдуть законно?
– Шо ви як маленька, автобус на воді не їздить, мусимо викручуватися, війна в країні, – підключається водій.
– Жіночко, шо ви людям свєта псуєте, їдьте спокійно. Подумаєш, нема куди ноги подіти, потерпіть. Скіко ми там понабирали! – То вже інша вступає.
– Я третю добу в дорозі, – кажу.
– Всі тут третю добу в дорозі, з Іспанії їдемо.
– А чого їдете з дітьми, безпечніше ж не стало?
– Ну бо діти хочуть на свєта.
З їхніх телефонних розмов, які всю ніч не припиняються, зрозуміло, що чоловіки їхні в Іспанії, що вони щасливі, що чоловіки встигли виїхати ще 24 лютого, бо тепер не випускають, що вони разом з дітьми тільки родину провідати, а після свят знову поїдуть назад, є ж евакуаційні автобуси, волонтери возять, гріх не скористатися.
– А я в Швецію потім поїду, – каже одна другій. – В Іспанії мені допомоги не дадуть, маю дозвіл на працю, а в Швеції – дадуть, там багато всього для біженців.
– А хіба ми біженці? – сумнівається друга.
– Ну аякже, як виїжджаємо з України – то всюди тепер біженці. Ніхто не дивиться, де ти там до того був, достатньо українського паспорта.
– Бідні ми, бідні, – зітхає третя, наминаючи взяті у польських волонтерів на вокзалі канапки. Дитина поряд із жінкою на повну гучність дивиться якийсь дебільний російський мультик.
Жінці це не перешкоджає, це ж дитина, має право.
– Бідні ми, бідні, – каже водій, перераховуючи і кладучи в кишеню гроші від лівака.
– Бідні ми, бідні, Бог насилає війну, як люди не моляться, – повчально підсумовує п’ята і побожно хреститься рукою з кількасантиметровими яскравими нігтями.
– Бідні, ми, бідні, – думаю я про хлопців, по яких зараз безперестанку прилітає, чи про волонтерів, які з останніх сил щось організовують, не маючи часу ні на святкові закупи, ні на виплекані нігті, ні на життєві плани, не кажучи вже про думки про те, куди б то вигідніше поїхати і де б то щось урвати нахаляву.
Люди з Тернопільщини їдуть на свята, свято ж наближається.
Це конкретні діалоги конкретних людей, почуті безпосередньо мною в конкретному автобусі “Варшава – Борщів”, не варто узагальнювати і поширювати це на всіх, бо волонтери з Іспанії допомагали нам не з одними закупами для військових, бо люди різні, бо саме ці діалоги на совісті саме цих людей.
Записала це суто як зріз ситуації. Я багато що хотіла сказати цим жінкам, я навіть мала право їм сказати про те, що за організацією евакуаційних рейсів стоїть чиясь праця, що за канапками, які вони понабирали, хоч і не були в потребі зі своїми повними сумками, стоїть чиясь праця, що за добрим ставленням і підтримкою в різних країнах стоїть чиясь репутація, що за тим, що вони можуть приїхати до родичів на свята на Тернопільщину, стоять військові, для яких свята цього року будуть під обстрілами чи в зовсім не святковій атмосфері.
І що їдучи в країну, де стільки людей загинуло чи втратило все, що мали, стільком жінкам прийшли похоронки за їхніх синів-доньок чи чоловіків, треба бодай це усвідомлювати і мати повагу до країни, паспортом якої ти користуєшся.
Бідні ми, бідні…
Галина КРУК,
письменниця.
