Точної дати, коли у Якимівці приїхала вчителька Валерія Йосипівна Березовська, ніхто не пам’ятає. Було це десь перед самим початком війни. Нову людину відразу запримітили: високого зросту, русява, волосся коротко підстрижене, інтелігентна жінка близько 35 років. Викладала Валерія Йосипівна німецьку мову, а коли фашисти окупували села, школу закрили, давала уроки у своїй хатині.
Швидко подружилися з вчителькою сільчани, допомагали продуктами харчування. Через деякий час у село приїхав її брат Тадеуш. Чутка, що вбито на мосту німецького окупанта, ляндвірта, швидко пронеслася селом. Раділи в душі люди — на одного фашиста стало менше. Але непокоїло інше — можуть за вбивство відімстити. Адже не так давно окупанти спалили Молотків, загинуло 617 невинних мешканців…
Відсвяткували люди Юр’їв день. Вже ніч розпустила свої крила. Село спало міцним сном. Лише парубки поверталися з досвідків, а півні сповіщали про ранок. І в цей час сталося страшне — з усіх сторін село оточили німці з бойовою технікою-кулеметами, броньовиками…
Якось моментально зігнали всіх людей за село. Перекладач сказав, що повториться доля Молоткова. Люди плакали, просилися, а фашисти знущалися, як хотіли. Наказували лягати, вставати, руки вгору піднімати, стріляли над головами. Вже й сонце на полудень показало, а нікого не відпускали. Матері прикривали собою дітей, всі чекали смерті. Аж тут, серед німців, з’явилася Валерія Йосипівна, щось їм толкувала, просила, падала на коліна, мовляв, люди не винні у смерті ляндвірта, його убили чужі й скинули у річку.
У Татаринцях теж зігнали людей у попівський садок. Увімкнули гучномовці, наставили кулемети, а вчителька то в Татаринці їде, то в Якимівці, веде переговори з німцями, там і поляки були. Десь близько 17 години всіх відпустили, але наказали людям організувати поставку молока і м’яса.
В той день розстріляли Федора і Февронію Гуменюків, вкинули живцем у палаючу клуню Тихона Гнатюка, вбили Василя Гнатюка… І все-таки село наше обминула трагедія Молоткова. Цим завдячуємо вчительці-польці Валерії Березовській.
Третій рік люди були у фашистській неволі. Уже літо наступило, дозрівали хліба. Березовські вирішили покинути Якимівці і тимчасово поселитися у Кременці. Туди поляки з’їжджалися з усієї округи. Зібрали все необхідне і вдосвіта покинули село. Ось і дорога вивела до піщанки. Аж почули стукіт коліс. Підвода зупинилася, запропонували підвезти до шляху. Не знали, навіть не відали Березовські, що підстерігала їх смерть. Вузька дорога круто збігала вгору. Раптом коні наполохалися, на диби стали…
Народжувався ранок, а Березовські прощалися з життям. По селу пішла чутка, що пропала вчителька, але між людьми велися пересуди, що нібито на піщанці їх поховано. Сотні, тисячі разів орано-переорано поле, де хуторяни схоронили тіла Березовських, лише самотній кущ глоду нагадував про страшну подію і 47 років оберігав спокій загиблих.
У 1990 році перезахоронили останки тіла вчительки і її брата на сільське кладовище, а на часі постало питання про оновлення пам’ятника, який зробили у формі закритої книги, як символ того, що життя закінчилося. Але крізь роки на нас будуть дивитися добрі очі чужої за національністю людини, яка стала ангелом-охоронцем для жителів наших сіл. А ми повинні берегти пам’ять і передавати її з покоління в покоління. Сьогодні ще є живі ті, кого мами в далекому 1943 році прикривали своїм тілом до землі, щоб вберегти від кулеметної черги.
Не забирайте пережите з собою, розповідайте правду онукам, правнукам, бо вони її не знають.
Тетяна МОНАЧИН, організатор культурно-дозвіллєвої роботи Якимівського будинку культури.
