З невеличкого, з низькою стелею ванькира зненацька почувся голосний крик немовляти. Господар Тимофій, знаходячись у кухні, полегшено зітхнув і обережно зазирнув до породіллі. Сільська повитуха Марфа, миючи руки у нецьках, мовила:
— Маєш сина, ще й міцного.
Звеселілий батько новонародженого тицьнув їй в кишеню злоті. Провівши стареньку жінку з хати, на мить зупинився на порозі. Навкруги вила, шипіла, немов конаючи від недуги, метелиця, кидаючи навкруги жмені сухого, колючого снігу, заганяючи Тимофія до хати, до тепла, до сина. Незважаючи на це, не помітивши, що коїться, він радісно дивився десь в далечінь, ніби навкруги буяла весняна пора, з її квітуванням, щебетанням птахів і сонячним теплом. Нарешті дочекалися вони з Параскою спадкоємця, вимолили у святих отців.
Хлопчик ріс швидко, не капризував, сприймаючи спокійно навколишній світ. Народжений у день апостола первомученика Стефана, отримав ім’я Степан, а близькі родичі звали Степанком.
Від батька синові передалися міцна будова тіла, фізична сила, а від мами — доброта душі, неговірка вдача, не вникати у людські суперечки …
У цей спекотний, жнивовий день мало що віщувало лихо. Хіба що Парасці наснився син, який застряг у болоті і благав допомогти. Тимофій сердився, заспокоюючи: «Сниться, бо спиться». Жнучи дозріле жито, вони поспішали, швидко в’яжучи снопи і вкладаючи у копи, поглядаючи раз-у-раз на чорні хмари, що пливли із-за Чорного Лісу. Вони завжди приносили негоду.
Вже звично, вулична дітвора обирала одне і те ж місце для забави — з боку дороги, в затінку старого, кучерявого ясена, у теплій куряві. Степанко саме завершував вкривати лопухом зліплену хатинку, як почувся здалеку надривчастий, волаючий голос: «Рятуйтеся! Втікайте!». Діти ще не встигли глянути довкола, як із-за сусіднього кутка, немов з-під землі, з’явилася пара гнідих коней: охоплені страхом, з червоними очима, що, здавалось, ось-ось вискочать, бризкаючи навкруги білою парою та піною. Буйні коні тягнули за собою розбитий віз, на якому, тримаючись за драбини, напівлежав чоловік.
Сусідська бабуся Христя мала пильнувати за дітлахами, але задрімавши, встигла лише заголосити: «Діти, тікайте!» Та пізно. Сполохані коні з неймовірним галасом, вихором пролетіли за півметра від них і зникли. Виявилось, що дядько Іван, ще добре не об’їздивши молодих коней, запрігши, віз додому снопи, як раптом з сусідського двору вибігла свиноматка під самі ноги вороних.
Свідки нещастя скоро отямились і порозходились у свої домівки. Лише Степанко, не вечерявши, мовчки ліг спати. Ніч здалася йому жахливою і замість спокійного сну, перед очима з’являлися великі вирячені кінські очі, піна з морди, що заливала вулицю, покалічений дядько і розбитий віз. Мовчав вранці, весь день. Тривога заполонила батьківські серця. Що робиться Степанкові? Чим розговорити? Повели до сільської знахарки, до ворожки. Не допомогло. Повезли в сусідські села. Як грім серед ясного неба прозвучали слова міського фельдшера: від ляку дитина може оніміти частково або й назавжди. Куди ще могли вести дитину батьки, чим зарадити?
Батькам довелося змиритись і носити важкий хрест усе життя. Жевріла іскорка надії і вони день та ніч благали допомоги Всевишнього, зачастили на церковну службу. Важко, дошкульно було споглядати на мовчазного сина. Ніхто не міг знати, що творилося в його молодій душі, в думках, у серці. Насторожено прийнявши в гурт, вуличні друзі бентежились від його мовчання.
До церковно-приходської школи дитину не прийняли і батьки намагалися з допомогою жестів навчати азів арифметики, граматики. Всевишній змилостивився: забравши мову, дав хлопцеві природній розум, кмітливість, працелюбність і, як виявилось, талант.
Ще підлітком Степанко щось малював, розрізав і шив. Навіть Парасці змайстрував зі шматків мішковини тапочки. По-дорослому ходив за плугом, з батьком засівав поле, косив. Коли Тимофій після тривалої хвороби зліг, а невдовзі відійшов у вічність, син взяв на свої молоді плечі сімейну господарку. Зчорнілий від сонця, спітнілий, він майже без відпочинку селянською працею відгонив від себе вразливість, біль свого мовчання, затаював веселощі, радощі, що часом пробуджувались. Лише у святкові дні чи вечорами ходив, як неприкаяний, не знаходячи собі місця, аби зайнятись чимось. Степан з болем відрікся від друзів, уникав сільських гульбищ.
Мати, тривожачись за сина, шукаючи розради, вийняла зі скрині церковні книги, які читав його покійний батько, віддала йому. З цього часу Степан при каганці вечорами зачитувався, пізнаючи інший світ, почав щонеділі відвідувати церкву, ревно молячись. Відчув, що починає жити у тілі душа.
Якось, сидячи зимового дня у дідуся-шевця, зачудовано вдивлявся на його вмілі руки, що вправно латали чоботи. Помітивши це, майстер запропонував йому стати помічником. Через рік Степан приймав замовлення від селян. Робота сподобалась, принесла задоволення, впевненість. Латав не тільки порване взуття, а й шив на замовлення селян чоловічі й жіночі чоботи…
Восени, коли коротшали дні, а сонце знесилилось гріти землю і плоди тяжіли у садках, Степан одного ранку помітив на своєму городі жіночу постать, яка вправно полола картоплю. Хто це? Мама хвора, лежить в хаті. Не вона. А Надійка, сусідська дівчина, на здивований погляд хлопця, ніби вибачаючись, пояснила:
— Хочу, Степанку, помогти. Скоро ж копати.
Виявилося, що дівчина добре розуміла його жестову мову. Мовлене: «Степанку», як його називала мама, з ніжністю, лагідно, розчулило парубоцьке журливе серце і невідома гаряча хвиля огорнула з ніг до голови. Степан довго вовтузився у ліжку, не спав, пройнятий солодким, трепетним неспокоєм, незвіданим досі.
Коли копали картоплю, непосидюча Параска, переборюючи болячки, вийшла й собі поглянути на молодих. Спостерігаючи, ніби ненароком, тихо зітхнула і прорекла:
— Якби синові дав Бог таку дружину, як ти, але доля його скривдила.
— Що ви, тьотю, на себе гріх берете. Не рівня хлопцям Степанко. За нього, за нього… — і захвилювалась, аж блакитні очі вкрились вологою. Степан не сприймав серйозно дівочу увагу. Був переконаний — це з жалості.
Коли у піщаному кар’єрі присипало батьків Надійки, він сам викопав ями на цвинтарі, допоміг в похованні, а через рік, пересилюючи невпевненість, попросив у дівчини руки. Згодилося, бо чекала його прихильності…
Односельці, одні з радістю, інші із засторогою спостерігали зі їх злагодженим сімейним життям. Степан працював у новоствореному торфопідприємстві, а взимку шив, латав людське взуття. Надійка в колгоспі трудилась в буряківничій ланці, а довгими зимовими вечорами вишивала рушники, скатертини. Стягнулись на нову хату і в скорім часі її заповнило щебетання новонародженої дівчинки, названої Богданкою…
Ніхто Степана не називав німим. А після випадку, що стався на річці, коли він врятував хлопчика-пастуха, чоловікові дітвора дала прізвисько “дядько Рятівник”.
Григорій ВОЛЯНЮК. с.Борсуки.
