Їхали на два тижні, а вже п’ятий місяць тут: на Лановеччині 6 сімей з Донеччини й Луганщини проживають в одному будинку

По 17 людей в купе потяга, 17 людей в одному будинку

  «У ніч з 22 на 23 березня були інтенсивні обстріли, все гуло і двигтіло, — розповідає пані Тетяна. — Ми просиділи цілу ніч у коридорі. З балкона було видно, що ракета росіян влучила неподалік від нас, — розповідає пані Тетяна. — Ми дуже злякалися. Наступного дня я з дітьми залишила рідне місто. Їхали навмання евакуаційним потягом на Захід України. В купе — по 17 осіб. Тиснява, маленькі діти, старші люди, всі налякані, знервовані. Куди їдемо? Хто нас де чекає? Що буде в нашому рідному місті? За що жити і що робити в чужому краї? Скільки триватиме бомбардування? Страшно уявити свій будинок зруйнованим. Нещодавно ракета влучила у сусідній, що навпроти. Спочатку думали: перебудемо тижнів два, може все владнається. За кордон виїхати навіть не розглядали варіантів: син сказав, що хоче жити в Україні, вчитися і потім працювати також в Україні. Потрапили в Ланівці. У міській раді нас направили на тимчасове поселення в дитячий садочок. Потім запропонували в селі Молотків приміщення колишнього будинку сімейного типу. Ми погодилися, не роздумуючи.»

  У Молоткові в одному будинку випадково опинилися 5 сімей з Покровського району Донеччини — Покровська, Добропілля, Селідового і Новогродівки, а також одна сім’я з Сєвєродонецька Луганської області, який сьогодні під окупацією. Познайомила їх і привела на Захід України спільна біда — війна. Спільну і мрію мають — швидше повернутися додому. Після перемоги. Дав би Бог, щоб було куди повертатися, бо ворог, як бачимо, знищує інфраструктуру, рівняє з землею усе в Україні без будь-якої логіки і тактики…

  У Молотків спочатку заселилася Тетяна з дітьми, потім її сестра з донькою і батьки. Далі одна за одною приїжджали інші біженці. Так співпало, що всі з одного району і ще сім’я з Луганщини. Під окупантами не жили, але що таке «рускій мір» знають не з переказів. Далеко від рідного дому намагаються шукати позитив в умовах «гуртожицького» життя: спільна кухня, спільна вітальня, один санвузол на 17 осіб. У коридорі взуття — як «сороканіжка», жартують мешканці цієї оселі. Але в кожної сім’ї невеличка кімнатка. Ранок починається у них з кави та обговорення новин з фронту.

Неподалік села діє дитячий військово-патріотичний табір Подільсько-Волинська січ, так переселенки ходили допомагати на кухні. Разом із відомою волонтеркою з Молоткова, чий син захищає Україну, Ольгою Бочин ліпили дітям вареники. Кажуть, що готові долучатися до волонтерської діяльності, бо все одно сидять без роботи.

  З місцевими познайомилися. А як тільки заселялися, то люди приносили їм усе, що мали. “Ми вдячні молотківчанам за щедрість і привітність. Цінуємо їхню працю, тому намагаємося зараз продукти у них купувати”, — каже Тетяна.

“Таким активним людям хочеться допомагати, — каже староста Олександр Дорановський. — Вони і на толоку приходять, і готували на ЗСУ харчі, і пропонують цікаві ідеї, які реально в селі реалізувати. Люди, які волею долі опинилися в нас, ходять до церкви, святкували Великдень за всіма українськими традиціями. Більше того: вчать і знають державну мову в деяких питаннях навіть краще за нас, тих, хто нею послуговується з колиски. Хороші люди. Шкода, що за таких сумних обставин ми з ними познайомилися. Але будемо вважати, що і для нас, і для них це знайомство принесе користь. Це життя, і кожен день сьогодні — урок. Історичний…”

З перших днів так званої АТО очікували від росіян чого завгодно і підтримували українську армію

   Із сестрами Тетяною та Іриною ми познайомились на зустрічі у Ланівцях, яку організували спікерки Українського кризового медіа-центру спільно з Лановецькою міською радою. Напросилася до них у гості. На розмову переселенки погодились охоче.

  Тетяна та Ірина намагаються сприймати круті повороти долі з розумінням. Хвилюючись за життя дітей і батьків вони виїхали зі своїх населених пунктів, що знаходяться на лінії фронту.

  «У 2014 році, коли розпочалася війна, одного дня зникла електроенергія на шахті, — пригадує Ірина. — Не працює вентиляція під землею, не працює ліфт, що піднімає шахтарів на поверхню, нема світла. Хлопці запанікували через відсутність зв’язку із зовнішнім світом, не знали, чи часом не бомблять. Кожен день спускаються під землю, як на війну. А тут же і справжня війна. Як би її не називали на початку.»

  Ірина працювала на шахті в той час. Її чоловік також. Зараз він на пенсії. Але гірники продовжують працювати, бо зупинка копальні загрожує екологічною катастрофою. Не треба, кажуть, і війни.

  «У нас створили тероборону, деякі чоловіки пішли в ЗСУ. Але всі не можуть виїхати з місць, де ще діючі шахти. Жінки також там потрібні — це і кухня, і пральня, і робота з документами, і важлива технічна праця на території підприємства, — каже донеччанка. — Проте нам сказали, що мусимо евакуйовуватись з метою безпеки. Ми так і зробили, бо дійсно небезпечно. Снаряди не вибирають жертв.»

  «Та парадокс у тому, — продовжує Тетяна, — що з початку повномасштабного вторгнення наше місто приймає біженців з Волновахи, з Маріуполя. Заселяють їх в гуртожитки, облаштовуючи навіть занедбані приміщення. Їм, значить, у нас безпечніше, а нам потрібно виїхати? Тепер мотивує місцева влада це тим, що в холодну пору може не бути опалення. Але в нас і так у багатьох приватних будинках, як альтернатива газу, опалюють дровами та вугіллям, яке є в достатній кількості… Якось нелогічно. Хоча і війна росіян проти українців — теж нелогічна… Стільки біди, руйнувань, смертей і горя від тих окупантів.»

  Тетяна також свого часу працювала на шахті, діловодом, потім продавчинею. Розповідає, що з початку АТО вони підтримували українську армію. Ніхто з її знайомих не хотів «руского міру». Діти в школі навчалися українською. В побуті між собою спілкувалися як усі там — російською. На Лановеччині послуговуються державною й усвідомлюють, що мова все-таки має значення. Задоволені, що потрапили саме сюди. В Молоткові люди щедрі, допомагають з продуктами. Тетяна просила також обов’язково подякувати від імені мешканців їхнього будинку Лановецькій міській раді за турботу. Часто навідується до переселенців і сільський староста. Їхні діти подружилися з місцевими. Бігають підгодовувати сусідську собаку, яка самотньо стереже обійстя. Не раз бували на Січі, хоча на жодну із чотирьох змін не залишалися.

  Не вперше спілкуюся з вимушеними біженцями. Що вражає: вигнанці з рідного дому хоч і вдячні за підтримку, за гостинність і турботу, за прийом, але в очах — сум і туга, біль і розпач. Особливо у старших людей. Десь там, де здригається земля від вибухів, де в будь-який момент чатує смерть і розруха, там залишилося їхнє життя. Вони жили, як уміли. Але зараз марять миром. Хочуть стабільності, спокою. Хочуть перемоги. Хочуть повернутися додому. Швидше.

  Все буде. Проте перемога сама не прийде — ми повинні її наближати своїми діями на фронті, в тилу, і в голові.

Наталя ГАМЕРА