У наступному пункті призначення на початку села нас зустріли Андрій Дембовський та Діма Сидорук. Хлопці мали поранення, але трималися мужньо. Залишили трохи домашніх гостинців їм та Віктору Коцюрі й Василю Мазурку, котрі на той час були на бойових позиціях.
Інша команда наших земляків цілий день провела, як на голках. Хлопці очікували важливі передачі з тилу, щоб негайно ж вирушити знову на бойові позиції, де їх чекали побратими. Ми теж не могли перекроїти маршрут, оскільки пункт нашої з ними зустрічі був крайнім.
Тут водії вивантажили з лафети машинку, на яку організовували збір коштів рідні Юрія Медвецького. Про пригін в Ланівці з-під кордону з Польщею, ремонт, придбання запчастин, фарбування потурбувалися Валерій Собчук та його незмінні друзі-волонтери.
Турботу про придбання, пригін з Лондона і фарбування в Тернополі пікапа для підрозділу Романа Ліщука взяв на себе Віталій Данилюк. Рідні Романа оплатили витрати на пальне. Машинку Віталій передав Олегу Бойчуку, бо Роман на той час перебував на бойових позиціях. А Олег нещодавно повернувся з лікування в госпіталі та деякий час перебував на реабілітації. Того дня також вирушив до своїх на бойові позиції. Уже з новим металевим побратимом. Хай машинки служать хлопцям, будуть їм підмогою та порятунком.
Саме з такою метою і потрібні автівки на фронті. І, якби не власний транспорт, хто зна, скільки часу довелося б чекати медиків для евакуації поранених з передової. Власне, ці машинки за невеличкий проміжок часу вже багато разів виручали наших хлопців.
А за допомогою дрона, якого Олександр Демчук передав у руки фахівцям, було викрито і вже знищено позицію ворожого міномету. Величезна вдячність щедрому меценату, котрий допоміг Валерію Собчуку придбати таку безцінну для військових пташку!
У цьому селі, де ми зустріли земляків Андрія Литвинюка, Олександра Демчука, Олега Бойчука, Терентія Мельничука, Руслана Козела, Юру Медвецького, Петра Бондарця, вивантажили майже всі продукти, які залишилися (на цьому фото не всі коробки, частина в машинах, які пригнали хлопцям).
Могла б скромно промовчати, але не справедливо було б приховувати прохання військового, який дивом залишився живим. Хлопець цей, як і його побратими, зі смертю мало за руку не вітався: ворожа міна прилетіла в бліндаж, але не розірвалася. Вони бачили гибель окупантів зблизька, втрату і важкі поранення своїх… Вони не кадрові військові. Ніколи не вчилися вбивати чи вести бій. Явно не мріяли свої кращі роки марнувати на стримання атак професійної московської армії та їхньої обкуреної біомаси смертників… Але їм випало це гірке випробування. І вони повели себе гідно, мужньо, захищаючи країну. Ми, всі, хто в тилу, у великому боргу перед тими, хто зі зброєю в руках відвойовує кожен шмат української землі. І, щоб їх зрозуміти, варто глянути воїнам в очі тут, посеред руїн і під обстрілами…
Я щиро поважаю працю кожної небайдужої людини, бо все, що робиться для військових, робиться не з-під палки, без примусу, за покликом серця. Але зізнаюся: не мала де очі подіти, коли чула від Олександра, що не потрібно багато продуктів, що вони не голодні, а на бойових позиціях навіть перекусити буває ніколи, не те, щоб кип’ятку запарити на суп чи чай. «Навіщо стільки привезли? Передайте добрим людям, щоб не тратили гроші на продукти, щоб не тратили час на приготування всього цього! Нам зараз не стільки їжа потрібна, як їхня молитва. Передайте, щоб заробляли гроші, кожен на своєму місці, і передавали волонтерам. А ви добре знаєте першочергові потреби військових. Ви вже стільки всього для нас і для інших хлопців зробили…»
Навіть, якщо ці фрази прозвучали на емоціях, у них є доля правди. Правди саме цих захисників, саме цієї бригади. Бо так емоційно нас ще ніхто з хлопців не «скородив». В ліпшому випадку, делікатно відмовлялися і просили везти далі: «Може, іншим більше треба». Не можна говорити категорично, що домашні смаколики не потрібні, їх ніхто не чекає і не їсть. Це неправда! Чекають, смакують і вдячні за турботу! Але й ніхто, з ким ми зустрічалися, не нарікав на голод. І це також правда. Правда ще в тому, що у всіх, на різних напрямках, по-різному із постачанням та можливістю купувати продукти самостійно, готувати їжу і навіть споживати.
Слухаючи одкровення Андрія Литвинюка, я розуміла, чому в них в ту мить було таке ставлення до великої кількості продуктових передач. Колись озвучу ці спогади. Досі сама під враженням від того, що доводиться переживати нашим захисникам. А тепловізор і приціл, який придбали й передали друзі Андрія, вже також служить хлопцям.
Не наговорившись вдосталь, навіть толком не сфоткавшись, волонтери взялися вантажити на лафету особисту машинку Юрія Медвецького, яка потребує ремонту. Ще до нашого галасливого гурту приєднався ланівчанин Руслан Козел, який теж на цьому напрямку несе службу.
Вже добряче стемніло, стало небезпечно пересуватися з ввімкненими фарами. Всі розуміли, що пора їхати. Нам — чимшвидше з цього села, а хлопцям — на бойові позиції лінії оборони. Разів з вісім прощалися, обіймалися, але ще затримувались.
Врешті хлопці взяли з собою важливу оптику, пташку, мінімум продуктів, сіли в нові авта і рушили у глибину війни. До своїх. На захист від московитів. Деякі з них, щойно повернувшись із того пекла, залишилися на декілька днів перепочити.
Водії — Саша Ткачук, Роман Гончарук, Віталій Данилюк і Богдан Полоз пересіли в бус Олександра Цимермана. Володя Басок та Олексій Жмудь з течиком на лафеті їхали з нами до Краматорська. Там з їхнього буса перевантажили посилки для земляків-бійців на Костянтинівку, і після того їхній екіпаж рушив додому.
Основну частину запланованих на цю поїздку завдань волонтери виконали. Можна було б з полегшенням зітхнути. Але якась тривога обснувала підсвідомість. Важко було від думки, що вкотре залишаємо хлопців під польовими апартаментами смерті, в обіймах зі страхом, тривогою, хронічною втомою і постійно насторожі. Є тут певні нюанси, які наразі не озвучуються, і від того ще більше болить душа. Хлопці дякують за щирі молитви. Вірять у силу Господньої та людської підтримки. Тут, кажуть, атеїстів нема. Дякують Богові за кожну секунду і просять людей у тилу цінувати життя, не сваритися між собою, гуртуватися у спільній благодійній діяльності, не робити зумисних прикрощів один одному…
«Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими», — пригадалася фраза Ліни Костенко…
Де ми ночували і з якими патріотами познайомились на Донеччині й Дніпропетровщині — про це в наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
