icon clock24.02.2024
icon eye407
Волонтерство

Рейс у новоріччя. Сюжет другий: коли заїхали на територію, де мали розвантажуватись, то одразу втрапили наче в оазу позитиву, жартів і доброго настрою

  Сьогодні день, який змусив українців усвідомити нарешті, що в країні війна. Війна почалася не 730 днів тому, а десять років тому…

  Чи плачу я, чи розривається моє серце? Так, плачу, коли прощаюся з полеглими за свободу моєї країни… Серце на місці, бо намагаюсь не думати про те, що було, і про те, що може статися, а віддаю себе всю у круговерть жахливого сьогодення і для допомоги своєму війську. Чи очікую я Перемогу? Не знаю, як це пояснити… Я просто її наближаю своїми посильними діями з надійними, такими ж активними «наближателями», пліч-о-пліч. З ким ще аж із 2014-го, з ким уже два роки.

  Коли готувалися в останні дні грудня 2023-го в рейс до наших незламних, то настільки випала з мирської реальності, що не думала про те, що рік наступний зустрінемо в дорозі. До цих трагічних літ в історії моєї країни я святкувала Новий рік з шампанським та олів’є… Як і більшість. Але зараз немає настрою до будь-яких святкувань. Може бути хіба банальне перезавантаження, щоб не закипів мозок. Бо він мені ще згодиться…

  Отож, друзі, продовжу свої оповідки про наші волонтерські руханки у пошуках веселих пригод і селфі краєвидними шляхами-дорогами бойових активностей у нашій країні чудес із ненаситним і людиноненависницьким північним сусідом-убивцею… На зло окупантам гуртуємось і працюємо, не зупиняючись та не опускаючи руки!

  Як я вже писала в попередньому сюжеті, наші екіпажі розділилися на різні напрямки, тільки-но виїхавши з Лановець. Розповім спочатку про рейс на Запоріжжя, в який вирушили Володя Басок з Віталієм Вів’юрком бусом з машинкою на лафеті, а також Олександр Цимерман, Олександр Матевощук бусом з генератором на лафеті (бо з Донеччини потім мали забрати машинку військових на ремонт). Ну, і авторка цих мемуарів. Як же без мене))) Цього разу в довгу подорож у велику війну не поїхав Валерій Собчук. Стан його здоров’я після операції наклав вето на виснажливу поїздку у декілька днів. Тож наш хоч і безвідмовний, проте іноді впертий волонтер (у плані, що стосується особисто його) мусів підкоритися. У день завантаження контролював, щоб чого не забули, акуратно розписав, що і кому із придбаного передавати.

  Найперше ми заїхали до ланівчан, котрі пару днів, як прикочували на Запоріжжя. Їхній батальйон трохи розкидали по різних місцях дислокації, тож хлопці забирали посилки знайомим землякам, а там вже якось передавали.

  Буває, заїдеш до знайомих земляків, а часто й незнайомих, яких уперше бачиш, а вони тихо спостерігають за тим, що ті волонтери вивантажують, чим наповнені буси і що за транспорт на їхніх лафетах… Скромно чекають свого, не надто говіркі, більше мовчазні, курять цигарку за цигаркою, втомлені та виснажені за стільки часу. Тоді не знаєш, як себе поводити: чи доречні посмішки та жарти, чи варто про щось розпитувати, чи можна їх сфотографувати для історії… Є різні люди, і до кожної зустрічі треба бути морально підготовленим. Хто б там як собі не вигадував, а мені особисто важко даються такі побачення посеред війни. Знаючи реальну дійсність, більше хочеться плакати й обіймати з вдячністю кожну і кожного, хто береже мій спокій далеко від рідного дому під безперервним ворожим вогнем та щосекундним наглядом смерті. Проте поки зустрічі з нами чекають відважні й незламні хлопці і дівчата, доти ми будемо призначати їм такі волонтерсько-військові рандеву!

  Щоб не їхати двома бусами на місце дислокації (на цю мить уже інше) до ланівчан Андрія Матвійчука та Леоніда Корчука, я пересіла в бус до Володі Баска і Віталіка Вів’юрка. Обидва Сашки залишилися чекати нас, аби не занурюватись без потреби в апендикс спланованого маршруту.

  Всі передачі ми планово вмістили в бус до Володі. Коли заїхали на територію, де мали розвантажуватись, то одразу втрапили наче в оазу позитиву, жартів і доброго настрою.

Дозу енергії отримали від гурту хлопців і дівчат із цього підрозділу. І шеврони дарували, й обіймалися, і прапор підписували, й охоче фоткались, і весело носили як відерка з вареничками, так і буржуйки з ковдрами. Було так приємно і легко на душі, що аж серце від радості скакало в грудях і зашкалював адреналін. Я навіть майже не фоткала весь той двіж, бо хотілося слухати тих позитивчиків і треба було слідкувати, чи все своє забрали. Та ще й не забути додати з общаку.

  Леонід Корчук у війську не служив, але коли вручили повістку, пройшов медогляд і поповнив ряди захисників. Сьогодні його робота не менш важлива у війську, аніж будь-яка інша спеціальність. Жартує, що йому не пасує військова форма, тож ходить переважно у цивільному. Льоня – син моєї однокласниці Наталі, виріс на моїх очах. Ще й був період, коли працював у нас в редакції газети «Голос Лановеччини» оператором комп’ютерної верстки.

  Андрія Матвійчука теж знаю ще маленьким, коли прибігав до батька Руслана в редакцію.

Руслан – воїн, що повернувся з пекла Афганістану. На війні втратив не лише спокій, а й залишив здоров’я. Помер на моїх очах за робочим столом у редакції. Більше двадцяти років тому в Ланівцях не було ще підготовлених фахівців у справі верстки газети, а його донька Руслана змогла продовжити справу батька одразу після його раптової смерті. Дуже мені прикро, що сьогодні наш рідний «Голос Лановеччини» – це лише онлайн версія, а не друкована газета. Та й тільки ті матеріали, які здебільшого готую і поширюю я. З теплотою і вдячністю згадую кожного, з ким працювала й ділила робочі будні та нерідко свята газетної справи. Прикро від думки, що не зможу відродити газету. Проте залишатимусь у журналістиці доти, поки вистачить слів і сил, бажання і затребуваності писати про сьогодення, аби колись скласти в архів історії про наших земляків і боротьбу Лановеччини за волю та незалежність України.

  «Ми щойно заїхали на нове місце, з харчуванням так собі: що купиш у магазині доброго, те й матимеш. А так – каша є, з голоду не помремо. М’ясо ще не давали»… Про те, кому згодилися домашні смаколики не менше, аніж старлінк, сина якої із моїх однокласниць ми ще зустріли і чим пригощали земляків на здибанці – про це та інше читайте в наступному сюжеті.

Наталя ГАМЕРА