Іменини

У магазині — багатолюдно. Один підбирає той чи інший товар, інший поповнює рахунок мобільного. Зирк — у куточку стоїть знайома одинадцятирічна дівчинка (ровесниця мого правнучка). Спостерігає, як власниця, її мама, обслуговує відвідувачів.

Як кажуть, нарешті хмари розійшлися. Аж тут запримітила мама свою доню.

— Чого ти хочеш? — запитала. — Чому мовчиш?

— Я ж не буду заважати, коли ти працюєш. Я тобі вдома казала, що йду на іменини.

— А-а-а, забула. Зараз.

Взяла гаманець і відрахувала три сотні.

— Ще мені на морозиво, — несміливо попросила Аліна.

— На і тобі — ще накинула п’ятдесятку.

— Дякую, мамо, — щаслива дівчинка залишила магазин.

Наступного дня зустрічаю цю красунечку.

— Як іменини пройшли?

— Класно, кльово!

— Де справляли?

— В ресторані.

— І що подарували?

— А Ви що, не знате? Зараз нічого не купують, гроші дають.

— Ти, мабуть, найбільшу суму подарувала?

— Ні. 400 гривень вручив друг іменинника Сашко.

— І скільки вас було?

— Всіх — шестеро. Ще четверо дали по 200 гривень.

— А в кого ж день народження відзначали?

Вона майже пошепки відповіла і до-ала, що його бабуся в Італії.

— Пока-пока, я побігла, мене подружка чекає.

Анастасія ДІДЕНКО.