Головні новини
На головну / СТАТТІ / ОСОБИСТОСТІ / Господар своєї долі

Господар своєї долі

“Чоловік на те й родився, щоб бути добрим і порядним господарем”
(У.Самчук)

Острівцем серед рівного поля, мов відбиток скелі в океані, він прибився неспокійними хвилями бурхливого ХХ віку до межуючої дороги між селами Синівці та Великі Кусківці. Майже 100 років тут вирувало людське життя. Навколо міцного, цегляного будинку плодоносив сад зі смачними яблуками-“фунтовками”, золотистими “ранетами”, довгоносими грушками, темно-синіми сливами-“венгерками”, а невтомні трудівниці-бджоли завзято носили цілющий нектар. По обидва боки обійстя — лан, де упродовж усіх років вирощували хліб насущний. Цей земний рай заснував і влаштував своє сімейне гніздо борсуківлянин, один з роду Козакових, а пізніше житель с.В.Кусківці Степан Назарович Гривас. Сьогодні лише дикі дерева та кущі нагадують про цей хутір…

Серпневого дня 1899 року село Борсуки раз-у-раз тривожили церковні дзвони. Заклопотані похороном, сумуючі родичі, здавалося, зовсім забули про дев’ятимісячне дитя, яке сиділо у траві біля тину і, захрипле, схлипувало. У мокрій від сліз полотняній сорочечці дитяче тіло чекало маминої ласки, але вона відійшла в інші світи і її у труні траурна процесія проводжала на цвинтар. Лише семирічна сестра Катерина, спохватившись, взяла на руки, приголубила, як могла, забавила, поклавши у ротик маленькому Степану замотаний у полотно кусочок цукру.

З тих пір сестра не розлучалася з братиком, взявши на себе нелегку ношу мами-няньки. Батько, Назарій Микитович, в скорім часі одружився на молодшій на 11 років Софії, надіючись, що вона замінить шістьом напівсиротам матір. Але молода дружина виявилася холоднокровною, байдужою до чужих дітей. Довелося Катерині, крім догляду за братом, пасти гусей, полоти городину, потім, дорослішаючи, жати, в’язати хліба. Степан, наперекір всьому, зростав здоровим. Під пильним оком мачухи не знали спокою й інші діти. Старший Гривас, побоюючись дружини, мовчав.

Хоч Назар був заможний, маючи на господарці 7 га землі, крамничку, садок, а в ньому велику пасіку, але після поповнення сім’ї дітьми від Софії, синам Євгенію та Степану довелося наймитувати по селах. У 13 років Степан, ледве тримаючи в руках плуг, орав чужі наділи полів. Наперекір перешкодам хлопець зумів успішно закінчити місцеве двокласне училище. Знайшла свою долю сестра Катерина. Дев’ятнадцятирічною вийшла заміж за сирітського хлопця Деоміда, збудували з ним біля батьківського обійстя глиняну хатину, народили дітей.

У царську сім’ю Степан потрапив тоді, коли розбурхане Першою світовою війною військо шукало шляхи до волі, справедливості. Наслухавшись солодких обіцянок, агітаційних промов, разом з іншими він записується у кавалерійську бригаду Григорія Котовського. Згодом, розчарувавшись, під час військового походу на волинські землі послався на хворобу і повернувся в рідне село.

Допомагаючи по господарству батькові, Степан тягнувся до знань. Він стає учасником місцевої “Просвіти”, у хаті-читальні — активним читачем, жадібно вивчаючи історичну, наукову літературу, цікавиться світовими новинами.

Залишатись у багатодітній батьковій сім’ї не було як, і хлопець пішов у зяті в село Великі Кусківці. Але при народженні первістка — сина Бориса, дружина помирає. Одружившись вдруге з дівчиною з відомого роду Арабських — Євдокією (звали просто Єва), знайшов для себе люблячу, розумну, працьовиту дружину, а для малолітнього сина добру, сердечну матір. Євдокія була двоюрідною сестрою 24-літнього Олексія Арабського, обраного депутатом до Народних зборів Західної України у жовтні 1939 року і невідомо куди зниклого, та Оксани Войтович-Арабської (членкиня ОУН-УПА, в’язня відомого табору Кенгір).

У 1937 році подружжя Гривасів з дітьми Борисом і Марією переїжджають у новозбудований цегляний будинок. Степан Назарович, цікавлячись господарськими новинками, закупив і посадив кращі районовані плодові дерева, викопав криницю, завів худобу, зайнявся розведенням бджіл. Разом з тим, збирав спеціалізовану літературу для ведення господарства і за короткий проміжок часу мав власну бібліотеку, яку пізніше онук Мирослав назве “безцінною”.

Сім’я жила дружно, злагоджено, справляючись з сімейними та господарськими клопотами. Єва, маючи чудовий голос, у християнські свята співала в церковному хорі, а чоловік не припиняв навчання, засиджуючись вечорами над книгами. Будучи наполегливим і допитливим, навчився столярувати.

Після приходу в 1939 році радянської влади, Степану Назаровичу запропонували вчителювати в початковій школі с.Великі Кусківці. Тоді намагалися ліквідувати неписьменність і в класах навчалися учні різних вікових категорій — разом з малолітніми вчилися підлітки.

Друга світова війна принесла в сім’ю Гривасів тривожні дні й ночі, родинні втрати. Вісімнадцятилітній син Борис, студент Кременецької української гімназії, вступивши у загін “Яворенка”, у бою з німцями між селами Вікнини та Борщівка загинув. Ховали його вночі батько і брат Трифон, встановивши на могилі камінний хрест. А в цей час відправлялася поминальна панахида над померлим Степановим тестем. Згодом прилетіла звістка про загибель 21-річного Іларіона, брата Степана, сина від другої дружини батька. Кажуть, був убитий в бою з німцями під час рейду загону “Яворенка” на схід у 1943 році. Інші кажуть, що бачили понівеченим, закатованим у селі Стіжок Шумського району. До цих пір не відомо, де його могила.

У 1944 році Степану Назаровичу довелося вдруге одягнути солдатську уніформу, тепер вже Червоної армії, щоб поповнити ряди фронтовиків. У боях пройшов від України до Німеччини, де біля річки Ельба зустрілися з союзницькими військами.

У післявоєнні роки із завзяттям налагоджував домашнє господарство, столярував, а незабаром знову запропонували вчителювати у семирічній школі села Синівці. Його досі пам’ятають колишні учні як спокійного, врівноваженого вчителя. Маючи початкову освіту, він легко розв’язував задачі з математики 6 класу, багато міг пояснити з біології. Рекомендували здобувати вищу освіту, але не ті роки…

Вирісши напівсиротою, самостійно долаючи труднощі, здобуваючи по зернині знання, Степан Назарович мав доброзичливий характер, був розумний, розсудливий і з чистою душею, добрим серцем, зразковий, без перебільшення, сім’янин. Ці риси успадкували дочка Марія, відома колишня вчителька математики, а потім онуки: Борис — професор, член-кореспондент Академії наук України, лауреат Державної премії в галузі науки; Мирослав — провідний інженер харчової промисловості (займається бджолярством, вирощуванням домашньої птиці).

Рід Н.С.Гриваса з кожним роком поповнюється. Будинок Марії Степанівни, що біля залізничної станції м.Ланівці, у свята світлішає, наповнюється сміхом, дитячим щебетом, адже приїжджають в гості 4 онучат та 5 правнучат.

Уже хворіючи, Степан Назарович поїхав у родинне село Борсуки, відвідав чисельні сім’ї Гривасів, кожному подарував гостинці. Він немов би прощався з ними, відчуваючи останні миттєвості земного життя. У 1988 році покинув цей світ, а через три роки відійшла за ним вірна дружина Євдокія Антонівна. За їхнім заповітом, похоронені біля могили сина Бориса на великокусковецькому цвинтарі.

Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.

Про нас Наталія Гамера

Перевірте також

Квіти, візаж і зачіски: у чому секрет популярності “Камелії”

Популярний у Ланівцях квітковий магазин «Камелія» віднедавна — наче кава «три в одному». Чому? А …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *