Головні новини
На головну / СТАТТІ / ОСОБИСТОСТІ / КРУТЕ ПІКЕ ЖУРНАЛІСТА

КРУТЕ ПІКЕ ЖУРНАЛІСТА

Журналістське відрядження цього тижня завело мене у славне село Борсуки на господарку до знаного в нашому краї аграрія Осипа Гасюка, інтерв’ю з яким провела у переддень професійного свята працівників сільського господарства. Заїхала ще по справах у сільську раду, а далі — курс на Ланівці, на роботу.
Все тут наче було добре, хоча з самого ранку якось понеділок мені не посміхнувся: декілька моментів ще до поїздки в Борсуки зіграли не на мою користь та ще 9 листопада маю дві сумних річниці. А тут плюс сира погода, болото на дорозі, яке виносять трактори після оранки. Певно, шмат чорнозему на мокрому асфальті — і мою машинку (на літній гумі) понесло по всій дорозі, розвернуло на 180 градусів і зупинилися ми з нею в обіймах дерев’яної огорожі придорожньої садиби вкінці села… За 15 років мого водійського стажу були різні ситуації, зокрема й під час ожеледиці, снігових заметів, на швидкісних трасах і великих містах України, на сільських бездоріжжях, але це вперше, щоб я не справилася з керуванням (на допустимій у селі швидкості!). Сказати, що я була в шоці — мало… Я одразу ж кинулася шукати господарів плота. Назустріч вийшла жінка. Навіть як слід не оглянувши шкоду, почала мене заспокоювати, запросила в дім, приготувала чай з м’ятою, запропонувала печиво. Ми розговорилися… І раптом я усвідомила, що мене не просто так ця прикра ДТП зупинила саме біля цього помешкання. З вікна кухні був вид на поле, за яким — багряна лісосмуга. На городі у цих господарів зеленів добрячий наділ, засаджений полуницею, а навколо — акуратна рілля. Цікавість журналіста взяла гору над емоціями винуватиці ДТП і я насмілилася запитати господиню про те, чим вона займається. Вона ж, щоб хоч якось розраяти налякану гостю, повідала доволі цікаву історію свого життя.
Тож про Нілу Федорівну Рамську — її долю жінки з міста-привида та нинішнє земляне царство у рідних Борсуках — читайте нижче. А теми про створення кооперативів, про виживання у селах, про підприємництво наших земляків у нинішніх умовах пандемії неодмінно матимуть продовження у «Голосі Лановеччини», лише з новими героями.

ПРИП’ЯТЬ У СНАХ НІЛИ РАМСЬКОЇ БУДИТЬ ХВИЛІ СПОГАДІВ

  Подружжя Рамських із села Борсуки — Федір Автомонович та Катерина Микитівна — все життя трудилося у місцевому колгоспі. Їхні три дочки, як виросли, мешкали свого часу у містечку Прип’ять. Старша, Марія, ще з 1974 року, після закінчення вишу, за розприділенням потрапила в це місто, отримала квартиру, жила з сім’єю.

  Середульша Ніла, яку всі називають Неля, у 1981 році, проваливши вступні іспити у Київський політехнічний інститут, поїхала до сестри в Прип’ять, влаштувалася на хлібозавод, а через рік знову повернулася до столиці, вступила до омріяного вишу на факультет “конструювання і виробництво радіоапаратури”. Згадує своє студентське життя з ностальгією, де з-поміж інших студентів, з якими дружила, набиралася знань і розділяла гуртожицький побут, був і відомий нині співак Олег Скрипка. Навчання дівчині подобалося, давалося легко, але в 1985 році вона залишає інститут і переїжджає в Прип’ять. До старших сестер приєднується і молодша Світлана, яка влаштувалася працювати вихователькою в дитячий садок.

  26 квітня 1986 року, у трагічну ніч з п’ятниці на суботу, Неля якраз заступила на нічну зміну на заводі, Світлана на вихідні поїхала в рідні Борсуки, а Марія була вдома. Звиклі до частих пожеж на атомній електростанції (якраз незадовго до цієї трагедії на одному з реакторів енергоблоку локалізували пожежу), містяни спочатку не усвідомили масштабу вибуху на Чорнобильській АЕС. Ніла добре зналася на ядерній фізиці, тож розуміла у свої 22 роки, яку загрозу життю і здоров’ю несе вибух, коли з їхнього 16-типоверхового будинку, що знаходився в якихось 2 км від АЕС, побачили хмару у формі білого гриба, що підіймалася вгору.

  В неділю почалася евакуація. Марія з дітьми виїхала з Прип’яті, а Неля, оскільки сім’ї у неї не було, залишилася, як матеріально відповідальна особа, обліковувати й перевозити тонни продуктів (борошно, цукор та ін.) із трьох хлібозаводів.

  Пригадує таку важливу деталь: до 26 квітня діяв у Прип’яті сухий закон. А вже з наступного дня у всіх магазинах алкоголь був у вільному доступі. Горілку і вино, як народні нейтралізатори радіації, давали і ліквідаторам, і всім, хто був задіяний в евакуації. Інших засобів захисту від опромінення не було, іноді видавали респіратори. Насправді в повітрі не відчувалося ніяких сторонніх запахів, лише несамовито дерло в горлі, паморочилася голова. Пані Неля з сумом і болем відтворює в пам’яті ті пекельні дні, коли над містом літали гелікоптери, цілими колонами вивозили людей, продукти, на вулиці не було чути пташок, зникли тварини, а ліс, що розділяв їхній будинок з атомною станцією, був увесь рудий. Дози радіації сягали кількох тисяч рентген.

  22-річна дівчина працювала в Чорнобильській зоні на евакуації до кінця 1986 року. Звісно, опромінення дістала неабияке. Ніла Федорівна каже, що всі працівники мали якусь дозу радіації, просто жили у тому фоні, адаптувалися.

  Одного разу, прямуючи додому через ліс, де стояла вода, Ніла застудилася, температура піднялася до 40 градусів, дівчина знепритомніла, впала. Був період, що не могла ходити — відняло ноги. Про це сьогодні 56-річна жінка, яка давно вже отримує пенсію по інвалідності, воліє не згадувати. Як і не хоче говорити про своє лікування в лікарні поруч з ліквідаторами, які невдовзі помирали, про те, як влада приховувала від суспільства жахливу правду про наслідки ядерного вибуху на Чорнобильській АЕС, як замість роботів відправляли людей-рятувальників у найнебезпечніші місця, на неминучу смерть, як вирізали й потім продавали уражений радіацією метал… Їй боляче від того, що Прип’ять — колись молоде чисте місто, місто троянд, сміху, дитячого галасу, нині є містом-привидом, знищеним вандалами, розграбованим любителями поживитися чужим. Зараз Чорнобильська зона стала місцем туристичного бізнесу, де за гроші показують недбальство по-українськи у всіх його ганебних проявах.

  З Прип’яті Ніла переїхала в столицю. Працювати пішла також на хлібозавод. «А ліміту практично ніде не приймали», — зізнається жінка. До речі, поняття «ліміта», яке я почула вперше, словник українського сленгу подає як зневажливе слово; так називали людей, які отримали право на проживання у столиці чи іншому великому місті в обмін на непрестижну, низькооплачувану роботу.

  Важка й виснажлива праця стоячи за конвеєром, де на обидві руки одночасно припадало по 4 кг булок і треба було крутитися з ними цілий день у різні сторони, добряче підірвала здоров’я пані Ніли. Але вона ніколи не нарікала на життя, до всіх випробувань долі ставилася з розумінням, з позитивом. Виховувала доньку, часто навідувалася до батьків у рідне село. Коли мала вільний час, вишивала. Вишитих хрестиком картин і сорочок у неї до ста. На одній із мистецьких виставок у Києві представила одночасно 43 своїх роботи. Багато її картин є за кордоном, зокрема, в Голландії, Австралії, Америці, Англії, Франції. Вишивка для неї — це хобі, задоволення для душі, але й непоганий заробіток. Треба було виживати, тож продавала. Працювала за схемою, легких робіт не шукала. Приміром, на картині, яку демонструє майстриня, задіяно 186 кольорів!

  Із 2004 року Ніла Федорівна на пенсії. У Києві була на всіх революціях, готувала і приносила їжу на майдан, забирала людей до себе додому, щоб могли помитися, переночувати. Ніколи не була байдужою до подій в Україні. Переконана, що Господь посилає випробування, щоб людина вдосконалювалася, вірила у себе і не здавалася ні за яких обставин.

В СЕЛІ ВАЖЛИВО ЗАЙМАТИСЯ ЧИМОСЬ ОДНИМ, А НЕ ВСІМ І ОДРАЗУ, – ТАК ЕФЕКТИВНІШЕ

  У 2009 році померла мама Ніли Федорівни — Катерина Микитівна. Щоб не залишати батька самого, жінка переїхала жити в Борсуки. У жовтні цього року Федору Автомоновичу виповнилося 90 років. Пані Неля турбується про нього, господарство веде. Приїжджають і сестри, донька з онучкою.

  Маючи землю, займалася вирощуванням на продаж гарбузів, квасолі, часнику, цибулі, малини, а цього року посадила полуницю. Важливим у роботі селянина жінка вважає стабільний ринок збуту та ціну за продукцію. Але не завжди робота і догляд приносять бажані результати. Було, що 34 сітки часнику винесла на сміття. Каже, що іноді легше роздати, аніж продати, щоб заробити.

  Торік односелець Михайло Музичук, який створив сільськогосподарський обслуговуючий кооператив «Дари Лановеччини», запропонував пані Нелі також приєднатися до учасників (на початку було 22 чоловік, нині набагато більше). Погодилася. За умовами державної програми розвитку кооперативного руху в Україні отримала сушарки для ягід, фруктів та овочів (із 20 кг сировини виходить 2 кг сушки). Частину коштів виділила Борсуківська ОТГ, частину вносили члени кооперативу. Стало простіше збувати вирощене.

  Сьогодні на восьми сотках (було 34) жінка садить часник на зиму, малина раніше займала 15 соток, нині вже 37. Сапає все руками. На зиму скошує стебла. За умовами договору із постачальниками посадкового матеріалу, вони ж і заготовачі, заборонено застосовувати хімічні препарати для підживлення рослин, лише органіку. Сировину перевіряють у лабораторії. До збору врожаю і допомоги у вирощуванні ягід та городини Неля Федорівна залучає людей. У спілці з нею працює шестеро чоловік (двоє з Борсуків, троє з Ланівців і один з Нападівки). Готову продукцію для подальшої реалізації забирає Михайло Музичук.

  Цього року жінка уклала договір на 4 роки з польською фірмою на вирощування полуниці. Саджанці німецької селекції привезені з Франції. За умовами договору, на першому році цвіт треба зривати, а за 3 роки із площі 10 соток має бути здано 2,5 тонни ягід. Хвилюється, чи вдасться так, як планує, але все ж не боїться ризикувати.

  Пані Неля любить свою малу батьківщину, свій родючий чорнозем, свою Україну. Ніколи не розуміла, як це: «мой адрєс нє дом і нє уліца…» — в людини ж є місце її коріння, є місце її пагонів. І це святе. Для неї рідна земля, дім, батьки, молитва давали силу все життя, де б вона не була. Понад усе вона хоче, аби українці жили і працювали в своїй країні, заробляли достатньо, а не виживали по-мінімуму. А в селі, на її думку, варто займатися якоюсь однією справою, а не всім і одразу. Важливо й гуртуватися, як от у кооперативи, що також приносить непоганий результат.

Наталя ГАМЕРА.

Про нас Наталія Гамера

Перевірте також

Олексій ФІЛЮК: «ЯКОЮ Б ДОЛЯ НЕ БУЛА – ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ. НАДІЙСЯ НА БОГА, ВІР, МОЛИСЯ І ТРУДИСЯ»

Ці, здавалося б, прості слова уже багато років є справжнім дороговказом для настоятеля храмів у …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *