Головні новини
На головну / ПОДІЇ / ЛАНОВЕЧЧИНА / Москалівські “музики”: теплі спогади і холодні пустки

Москалівські “музики”: теплі спогади і холодні пустки

Ми йшли з церкви, на душі було спокійно, а Божа благодать панувала поміж нами. Неля вкотре намагалася пригадати і розповісти історію однієї хати, на місці якої сьогодні руїни. А десятки років тому, за її молодості, то була добротна господарка: велика стодола, хлів, гарне подвір’я, мурований льох (це сьогодні він є у кожному обійсті, а колись то була ознака доброго господаря), та й хата досить непогана як на ті часи, ще й донині черепиця збереглася, дах не просів, тільки от вікна побиті. Воно й не дивно, бо стільки років тут ніхто не живе…

З цією сільською хатиною у п.Нелі пов’язано дуже багато хороших спогадів, якими охоче ділиться: «Як ми тут танцювали. Здавалось, хата по швах тріщала, бо ж невеличка, а нас, молоді, збиралось багацько. Борис грав на барабані, ще хтось брав до рук гармошку. Музики хоч куди, а нам і ліпших не треба було! Але танцювали так, що аж пара йшла. І де ми тільки там поміщалися, важко збагнути тепер, але це була така забава і ми так хотіли приходити сюди (в селі в ті часи було чимало молоді), що виконували всіляку роботу, аби тільки батьки дозволили піти на «музики». Це вже потім клуб побудували, якось можна було організовувати своє дозвілля, але ж молодість вимагає свого»…

Я мовчки киваю головою у знак згоди, бо й сама на декілька літ старша, і добре пам’ятаю ті часи. Все, про що говорила п.Неля, навіяло мені спогади з дитинства. Наче крізь щільну завісу часу бачу багато хлопців і дівчат, які збираються в нашій хаті на хуторі (збудована у 1932 році). Підчікують хлопців з сусідніх сіл, щоб привезли сліпого музиканта, і влаштовують тут вечорниці. Не були для них перешкодою ні снігові замети, ні замерзлі, глибокі рівчаки. А ми, малі, плутались їм під ногами, бігали туди-сюди, а потім десь на тепленькій печі засинали під звуки гармошки…

У хаті, про яку розповідала п.Неля, проживала класична сільська сім’я: старенька Хтодорка, син Борис з дружиною Ганею і двома дітьми — донькою Павліною та сином Славіком.

Неля з Павліною — коліжанки-однолітки, мешкали на одній вулиці, наділені Божим даром — мелодійним голосом і музичним слухом, добре вчились у школі та вийшли заміж за шоферів зі східних областей. Обом жінкам доля підкинула чимало випробувань, однак вони не зламалися і з Господньою допомогою долають їх.

Після невдалих стосунків Павліна одружилася вдруге, але жіноче щастя тривало недовго. Чоловік помер, єдиною розрадою був син. У праці, турботах проходили роки. Павліна все життя працювала культпрацівником. Тоді художня самодіяльність в селі була на висоті: хор, ансамблі, часто приїжджали артисти, до всіх знаменних дат відбувалися концерти. Жінка була авторитетною і толковою господинею, яку завжди кликали на різноманітні заходи, що відбувалися у селі 30-40 років тому. Також вона любить шити, вишивати, в’язати спицями і гачком. Оселя Павліни потопає в квітах та деревах, адже в них знаходить розраду, втіху і душевний спокій.

Ще одна важка втрата випала на долю жінки — раптово помер молодий, сповнений сил та енергії єдиний син. Сьогодні разом з невісткою тішиться онуком, а ще — піклується про брата, який пересувається на інвалідному візку. Він — майстер на всі руки, ремонтує телевізори, радіоприймачі, годинники, пульти та іншу побутову техніку. А ще — допомагає заготовити дрова на зиму.

Неля десятки років працювала в сфері побуту. Колись у селах були спеціальні пункти. До людей згідно графіка навідувалися закрійники, фахівці перукарської справи, шевці, які ремонтували взуття і брали замовлення на пошиття нового.

Найбільша утіха ще молодої бабусі — внучки-красуні, які вже потішили правнуками. Найстарша — школярка. Все добре, от тільки син довгий час хворіє невиліковною недугою. Не дай Боже комусь таке пережити, адже не можеш нічим допомогти своїй кровинці, залишається тільки надіятися на Господню ласку і просити, аби він ще трошки пожив.

Розраду п.Неля шукає в живописі: малює, змальовує все, що їй до душі. В сільській бібліотеці навіть була виставка її робіт. Таке хобі — це засіб від депресії, відпочинок від фізичної праці та поганих думок, які інколи турбують. Жінка часто ходить до церкви, співає. У святому місці знаходить мир і душевний спокій.

А життя йде та йде, вчора — вже історія, а час такий невпинний. Понівечена і майже знищена тим же немилосердним часом хатина і все, що тут колись відбувалось, залишилося у минулому.

Олена ПРИЙМАК. с.Москалівка.

Про нас Наталія Гамера

Перевірте також

Українець і болгарка: сім’я Горобців – єдині сировари на Лановеччині

Домашня еко молочка Юрія та Лілії Горобців прийшлася до душі ланівчанам. Двадцять років подружжя займається …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *