Головні новини
На головну / СТАТТІ / ІСТОРІЯ ТА ЧАС / ПОКЛИК МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ

ПОКЛИК МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ

Середнього віку і зросту чоловік, з чорним волоссям, посрібленим сивиною по боках, у святковій одежі повільними кроками, стримуючи рухи тіла хворої людини, підійшов до безлюдного, позбавленого ознак людського життя батьківського обійстя. Тут він народився, десь в куточку закопана його пуповина, тут промайнуло дитинство, тут вступив у пору юності. Колись у жнива на їхньому подвір’ї до пізньої ночі не стихали перемовини, шум молотарки, що жадібно ковтала житні снопи і нетерпляче викидала на обидва боки оберемки соломи та зерна. Після завершення обмолоту хлоп’ята бігли до річки і в місячному сяйві обливалися прохолодною водою від липкого поту та вістюгів.

Мить задумливо постоявши, рушив знайомою до болю вулицею, яка стрімко вела до берегів Горині. Ось збережена хата нині покійного, талановитого вчителя, колишнього директора місцевої школи далеких 40-50-х років Панкрата Доментійовича Гриваса. Пригадалися його цікаві уроки з математики, від яких усі були в захопленні, принциповість, вимогливість, терпіння до учнів. За хатою доживає свого віку садок, де він любив відпочивати.

Проминувши сиротливе подвір’я свого товариша Івана Гродського, будинок сім’ї колишнього мельника Степана Шандрука, потрапив на Мічишин куток, а там крутий беріг колишньої річки. Правда, зараз лише потічок дзюркочить. Раніше, купаючись у руслі Горині, вода сягала до плечей, а біля берегів водилося безліч окунів, плотичі, раків, яких хлоп’ята ловили голими руками.

З ранньої весни все навколо вирувало, наповнювалось людським і пташиним гомоном: дітвора випасала табуни гусей, жінки прали білизну, одяг. Не стихав дитячий гамір і взимку, раділи, каталися хто на чому міг, часто проламуючись у крижану купіль. Зростаючи серед природи, мужніючи, загартовуючись у селянському середовищі, більшість дітвори хвороби обминали. Але одного року він, обледенілий, через сніги добігши додому, захворів на запалення легень, наслідки якого відчуває до сьогодні.

Чоловік, немов прокинувшись від спогадів, оглянув все навколо, запам’ятовуючи назавжди, і тихим голосом мовив: — Прощай, рідний куточок, прощай, річко. Вийнявши з кишені носову хустинку, витер скупі чоловічі сльози і пішов. А біля крутого берега, немов прощаючись, стиха шепотіли, хитаючи голими вітами, свідки частинки його життя — старі ясени, тополі. З північної сторони села подув холодний осінній вітер.

…Петра Автомоновича Рамського доля на десятки років занесла далеко від дому. Його дитинство та юність пройшли у дружній сім’ї батьків Автомона Євменовича і Марії Гордіївни та братів Архипа, Андрія і Федора. У школі навчався добре, закінчив десятирічку.

Хлопці пам’ятають Петра спокійним, товариським, щедрим, добрим. Незважаючи на тодішню атеїстичну пропаганду, ще школярем був послушником у місцевій церкві Святого Миколая, активно брав участь у різдвяних колядках, вертепах. Товариш по вулиці Вавіл Шандрук розповів, як з допомогою Петрового батька вони виготовили різдвяну зірку і з гордістю ходили з віншуваннями від хати до хати.

Маючи на руках атестат про середню освіту, разом з друзями дитинства, братами Миколою та Григорієм Хом’яками вирушають у Ворошиловградську область (зараз Луганська), у місто Алчевськ, де навчаються у місцевому ПТУ й успішно його закінчують. Так склалося життя, що Рамський, відірваний від рідної домівки десятки років, всюди, де проживав, мав родичів. З дипломом майстра-будівельника, на запрошення старшого брата Архипа, він їде у м.Свердловськ (Росія), де одружується з дівчиною Євстолією (усі називали Тося). Проте уральський клімат не підходив їхній старшій дочці Ользі і, за рекомендацією лікарів, потрапляють у приморське місто України Мелітополь, де проживала сім’я його дядька Дорофея.

Відчуваючи жагу до знань, прагнення більше оволодіти навиками будівельної справи, він успішно закінчує будівельний технікум, а в 80-ті роки вступає у м.Рівне в інститут водного господарства (тепер Національний університет водного господарства та природокористування), але через хворобу не закінчує.

Його кар’єрний ріст невпинно підвищується, а невгамовність, трудолюбивість, висока кваліфікація спеціаліста-будівельника відчутно допомагають в організації будівництва кількох нових промислових заводів, житлових кварталів Маріуполя. Здавалося, відчуття радості, задоволення своєю роботою, домашнім спокоєм, затишком у колі дружини, щебетух-дочок Ольги та Тетяни задовольняє його життєві потреби. Але з часом він все більше відчував підступні ознаки хвороби.

Незважаючи на це, Петро Автомонович у перший рік трагедії на Чорнобильській АЕС відправляється з групою будівельників у місто Яготин Київської області для будівництва житла чорнобильцям. Є припущення, що кваліфікованого будівельника П.Рамського командирували на короткий термін у зону відчуження Чорнобильської АЕС. До речі, у місті Прип’ять до часу закриття станції проживали племінниці Марія, Ніла, Світлана з сім’ями.

Завдяки невтомній праці будівельників у місті Яготин прискореними темпами виростали нові житлові забудови для чорнобильців. Напружена діяльність у місцях радіаційного забруднення прискорила перебіг хвороби у Петра Автомоновича. Відчуваючи поступове погіршення здоров’я, восени 1990 року він їде у рідні Борсуки, щоб попрощатися.
…Схвильований своїм виконаним обов’язком перед малою Батьківщиною, ріднею, земляк повертається у Маріуполь, до сім’ї. У травні 1991 року, у день народження своєї дружини, він відходить в інший світ. А через два роки помирає його старший брат Архип. Не витримавши втрати двох синів, у 1994 році знаходить вічний притулок їхня мати Марія. Дочка Ольга, вийшовши заміж, виїхала ще за часів СРСР у російський Сахалін, а Тетяна успішно вчителює в Маріуполі.

Велике патріотичне серце билося У Петра Автомоновича Рамського. Втрачаючи своє життя через невиліковну хворобу, у свої 52 роки він прагнув попрощатися з рідним краєм, їдучи через усю Україну в село Борсуки. Цим заслуговує повагу і шану.

Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.

P.S. Дякую за надану інформацію для допису його племінникам Володимиру Андрійовичу, Нелі Федорівні та художнику Вавілу Шандруку, Василю Волянюку.

Про нас Наталія Гамера

Перевірте також

Перевеслом сплетені їхні життя і праця

  Їх, дев’яностолітніх, сільських трудівниць, єднає не тільки вік. Вони народилися, прожили довге життя, насищене …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *