На головну / СТАТТІ / НА ЖИТТЄВИХ ПЕРЕХРЕСТЯХ / Цирульник. Не севільський

Цирульник. Не севільський

  Нарешті! Нарешті вони поїхали, і ми залишилися удвох. Ми — це я, третьокласник, і мій двоюрідний брат Юрко, на два роки молодший од мене. А вони, оті, які поїхали, — то наші батьки.

  І вирушили усі четверо батьків, дві сімейні пари, не далеко-не близько: кілометрів за десять, у село Токи сусіднього Підволочиського району, де мешкала з чоловіком сестра мого тата і Юркової мами. Поїхали на празник, тобто храмове свято, бо то було своєрідним ритуалом: хтось із нашого Молоткова обов’язково мав гостювати на празнику в Токах, а хтось (чи й обоє — дядько з тіткою, бо дітей у них не було) з Токів у Молоткові. Інакше — образа, яку ні дощі не змиють, ані сніги не заметуть, ані сонце не випалить.

  Кожній поїздці до Токів передувало тривале збирання, бо треба було і про коні та підводу домовитися (в голови колгоспу дозвіл випросити, їздовому могорич поставити, запам’ятати, якого з гривастих можна батіжком підігнати, а якого ні, бо й так воза тягне), і гостинцями запастися, і соломи роздобути, щоб на ній, ряднами вкритій, сидіти в дорозі…

  Одне слово, все те вчинили й цього разу і поїхали. Щоправда, пізнувато вибралися, сонце вже хилилося до заходу — щось там не виходило з кіньми.  А нас із Юрком, повважавши за достатньо розумних, удвох залишили «на господарстві». Перед тим, звичайно, наказували разів п’ять, що можна робити, а чого не можна. Усі слова були адресовані в основному мені — як старшому. Я згідливо хитав головою, а сам наперед тішився, що ось-ось збудеться моя мрія.

  Була вона дуже простою: спробувати стригти. Звісно, Юрка — іншої «моделі» не мав. Не раз бачив, як це роблять сільські дядьки, приходячи один до одного, та й мама давала лад моїй чуприні, починаючи «їздити» по ній машинкою, а закінчуючи ножицями.

  Тепер треба було вмовити Юрка. Я подарував йому кілька гачків, бо він жив біля ставу і вже сам ходив на рибалку. Не пошкодував для брата найкращих, жовтих, бо їх, на відміну від білих, не брала іржа. Юрій діловито запхав ті гачки за обідок кашкета, але стригтися не погодився. Довелося використати козир: на свій страх і ризик увімкнути радіолу (одну з перших у селі!) й дозволити йому крутити ручку настройки. Для нього то була дивина, бо в їхній хаті мали тільки «брехунчик» — проводове радіо, й він прикипів до апарата. Голос диктора, підкоряючись пальцям Юрка, змінювався піснею чи музикою, а то й дивними булькотливими звуками, котрими, як я дізнався згодом, «доблесні радянські спецслужби» глушили передачі «ворожих радіостанцій».

  Отож Юрій сидів, мов заворожений, стежачи за дротяним повзунцем настройки, що вертикально перетинав підсвічену панель і підкорявся порухам ручки, яку легенько крутили пальці хлопчини. Тим часом я прилаштувався за його спиною і взявся на практиці опановувати професію перукаря. Машинкою не ризикнув користуватися, бо знав, що вона може скубнути (не раз відчував це на собі), а обійшовся ножицями.

  Один за одним падали на долівку жмутики волосся. Стриг братика там, куди вели руку ножиці. На щастя, шкіру я не зачепив. А на Юркові слова, що мама буде сваритися, переконливо відповідав: «Ні, вона похвалить, бо її синочок став набагато гарніший». Хоча тепер він був схожий на перелякану овечку, котра, втікаючи від собак, які добряче поскубали її, чомусь опинилася на стільці перед радіолою.

  Шибки вікон стали чорними, запала ніч. Батьків усе ще не було. Ми, як нам і наказали, вмостилися на ліжку. Переповнений враженнями, Юрій заснув першим. А я, дивлячись на його голову, зрозумів, що мені влетить. Моя тітка, себто Юркова мама, не відзначалася лагідним характером, а дядько міг і не тільки круте слово вжити. Бити він, певна річ, не буде, а от моєму батькові точно скаже, а в того рука важка, то не мамина покара рушником. Мій задок одразу ж занив у неприємному передчутті, зате мозок почав працювати краще, гарячково шукаючи вихід.

  І якась із звивин таки підказала його. Я тихенько встав з ліжка, узяв ті ж таки ножиці й підійшов до дзеркала. Чик, чик, чик — і знову довелося піднімати клапті волосся, тільки уже мого. Тепер наші з Юрком голови були схожими. Обидва ми скидалися на дозрілу пухнасту кулю неймовірно великої кульбаби, парашутики котрої пошарпав невгамовний вітер.

  … Мене розбудив різкий тітчин голос:

  — Юро, та що з тобою?! Богдан такого накоїв?

  Я висунув з-під ковдри голову, й тітка сплеснула руками.

  — Господи, і в тебе, хлопчику, такі самі кубла на голові…

  — То ми вчилися стригтися один на одному, — якомога спокійніше пояснив я.

  Юрко, розіспавшись, не міг ні підтвердити, ні заперечити цього. Щось проплямкав губами, коли тітка взяла його на руки, і продовжив сон уже на її плечі.

  …Уранці, проповідуючи й обіцяючи більше ніколи не залишати нас з Юрком самих, мама доводила мою чуприну до ладу. Відтак я побіг до брата: як там обійшлося.

  Юрій сидів посеред двору на високій табуретці, а батько закінчував стригти сина машинкою. Почувши мої кроки, дядько зиркнув у мій бік. Бачили б ви той погляд!..

Автор: Богдан МЕЛЬНИЧУК.

Про нас Олеся Мельничук

Перевірте також

НЕ ВСТОЯЛА

  Більше півстоліття росли на лузі яблуні, аж три: дві при купці, а остання — …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

You cannot copy content of this page