Головні новини
На головну / СТАТТІ / НА ЖИТТЄВИХ ПЕРЕХРЕСТЯХ / ЩАСТЯ І ДОЛІ НЕ ВГАДАЛА

ЩАСТЯ І ДОЛІ НЕ ВГАДАЛА

  Максим приїхав до друга погостювати (вчилися в одному виші). І… увірвався в дівоче товариство, як вихор. Симпатичний, високого зросту, спортивної статури. А що вже посмішка! Побачивши новенького, не одна юнка мріяла про такого принца. Але він кинув оком на сором’язливу, але надто вродливу Людмилу, яку всі ніжно називали Мілою. Довге русяве волосся, глибокі, мов вода в криниці, очі, дуже запам’яталися Максу. Познайомилися на дискотеці у сільському будинку культури. Це була любов з першого погляду. Недовго тривали їхні зустрічі. Макс повернувся в рідне південне місто продовжувати навчання.

  Мілі заздрили подруги:

  – Бач, якого красеня відхопила!

  – Ще не відхопила, – віджартовувала.

  Закохані спілкувалися в основному в телефонному режимі, Максим приїжджав рідко, бо їх роз’єднувала чимала відстань.

  Після декількох місяців знайомства хлопець запропонував Мілі руку і серце. Зізнання його були, як грім серед ясного неба. Насправді, дівчина чекала цього, але не так швидко. Ввечері донька поділилася сокровенним із матір’ю. Та оторопіла, розтривожилася:

  – Ти ж, доню, його зовсім не знаєш.

  – Я його люблю і піду тільки за нього.

  У матері слів більше не вистачило, не хотіла перечити і руйнувати її щастя.

  Відгуляли вечірку. З півдня зі сторони нареченого прибуло мало гостей – лише рідні.

  Максим переїхав на Західну Україну і став зятем в сім’ї Захаренків. Ніжний, уважний, чуйний, роботящий. Мати тішилася, що донька справді щаслива. А коли Міла зізналася коханому, що носить під серцем їхнє дитя, радості не було меж. Чоловік ще більше почав піклуватися про дружину, не дозволяв піднімати чи робити щось тяжке.

  …Несподівано пізно ввечері пролунав дзвінок. Максим довго розмовляв, а коли поклав слухавку, стояв як укопаний, обличчя вкрилося багрянцем.

  – Що трапилося, коханий, – підбігла Міла.

  – Мама захворіла, – збрехав він.

  – Їдь, любий, їдь.

  Відвідини дому ставали все частішими. Вагітна дружина нічого не підозрювала. Мама ж, синова допомога і підтримка дуже потрібні, – думала.

  Після кожної поїздки додому Макс ставав якимось іншим, чужим. Зникла його чарівна посмішка, радість в очах. Натомість з’явилися сум, біль і роздратованість. Вже згодом Міла дізналася, що Максимова попередня дівчина народила сина. А поскільки її батьки були впливовими людьми, то змушували одружитися.

  – В мене є вже сім’я, – відповідав.

  – Нас це не цікавить. Розлучайся.

  Після чергової поїздки на південь чоловік більше не повернувся. Міла народжувала сина без нього.

  Обманута і покинута молода мама не могла знайти собі місця. А ще масла в вогонь додавав людський осуд. Ніхто не міг її втішити, лише дитятко. Пригортаючи до грудей, обливалася слізьми. Хіба вона одна зраджена? Треба прийняти долю, яка їй судилася, і жити далі, хоч на серці лишився гіркий осад.

  Згодом до Міли посватався сільський хлопець. Всиновив Артемчика. На цей раз жінка із вибором пари не помилилася. Жили, як кажуть, душа в душу. У сім’ї народилися ще син і донька. Ігор виявився чудовим батьком для всіх трьох дітей. Подружжя виховало достойну зміну і було завжди взірцем для рідних кровинок.

  Мов журавлі, пролітали літа. Сини повиучувалися, знайшли свою дорогу в житті, поодружувалися. Вдома залишилася наймолодша Оленка. Тоді Ігор з Людмилою вирішили дім збудувати у містечку. Буде дочці і майбутньому зятю. “Та, врешті, всі помістимося, місця достатньо”, – думали.

  Вже й Оленка здобула вищу освіту, влаштувалася на роботу, пора й заміж. А що зятем буде Сашко – стішилися, бо з роботящої сім’ї. І в Сашка – золоті руки, все вміє робити.

  – Ох же зятя маєте, – не вгавали сусіди, які не раз наймали Олександра підсобити.

  Та не таким він був усередині, як ззовні. Завжди чимось не задоволений. Особливо до дружини претензії мав – не так їсти подала, то в коридорі взуття діти порозкидали, то віник не там стоїть, і ще багато “не так”. Оленка – тиха і покірна, все терпить.

  Не стрималися батьки: – Чого ти мовчиш, коли він до тебе так ставиться? – запитували.

  – А що люди скажуть, коли будемо сваритися? Він же в їхніх очах – ангел. Та й діти у нас. Він добре заробляє, якось буде, – відповідала.

  Ночами Людмилі й Ігорю не спалося, боляче дивитися на це все.

  – А можливо так через нас, що всі разом живемо? Давай, Мілочко, в село переїдемо, там же пусткою батьківська хата, – розмірковував глава сімейства.

  Так і зробили. Облаштували помешкання, завели господарку. Тільки на роботу потрібно добиратися. Але це не страшно. Бувало, Міла набере в сумку всякої-всячини – то яєчко, курочку, молочко, сметанку, а онукам гостинці – і принесе. Зять замість подяки гляне скоса і пробурмоче:

  – Навіщо це все дричите, у нас все своє є?

  Душило в грудях, пекло в серці.

  Наступили “чорні дні”, коли не стало Ігоря. Невдовзі перенесла важку операцію і Людмила. Ради собі не може дати. Олена поки добереться в село (бо і працює, діти вдома, господарка), то й ніч застане. Повернеться змучена, а Олександр докоряє:

  – Що, знову до мамочки їздила? А скільки всього вдома не зробила?

  Опустить, наче школяр після збитків, голову і до пізньої ночі гарує. Фізично не могла справитися із такими навантаженнями, забрала маму до себе. Та, трохи очунявши, хоче хоч що-небудь допомогти – посуд помити, картоплі начистити, підмести. А зять лютує:

  – Чого ви лазите попід ногами? Від вас пахне погано.

  Піде Людмила в кімнату і плаче, нічого дочці казати не хоче.

  Приїхали якось провідати маму сини (живуть далеко), побачили все і вирішили придбати неньці окреме житло. В селі продали хату, доклали свої заощадження і перевезли рідненьку у квартиру. Тепер Людмила сама собі господиня – коли стомиться – полежить, а хотіла – сіла, що може – зробить. Одиноко, зате незалежна від зятя. Поруч сусіди. Гарно прийняли у свою родину. Всі вітаються, хто зайде – запитає, як почуває себе, чи не потрібно щось купити. Хай і не щоденно, але приходить Оленка. Принесе свіженьке, смаколиками різними побалує, підсобить і швиденько спішить додому (поки Сашка на роботі), щоб зайвий раз не докоряв.

  Ніч, як рік, тягнеться для Людмили. Є про що згадати. Але вона вважає себе щасливою і багатою жінкою. Троє дітей, семеро онуків, двоє правнуків – хіба це не багатство? А більше їй нічого не треба.

Автор: Анастасія ДІДЕНКО.

Перевірте також

Іменини

У магазині — багатолюдно. Один підбирає той чи інший товар, інший поповнює рахунок мобільного. Зирк …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *