ЩЕРБАТА ДОЛЯ

  В мальовничому куточку на Лановеччині розкинулось село, де в шанованій родині, у трудолюбивій сім’ї народилася друга донька. Батько надіявся на спадкоємця, але Господь послав йому ще одну дівчинку. Подружжя все ж було раде новонародженій. Назвали дівчинку Оленою. Так захотіла старшенька. Дружина бачила, що чоловік був трішки стурбований. Вона розуміла його зітхання, жартувала: дасть Бог, лелека ще й тебе потішить.

  Олена виростала гарною, забавною дівчинкою з придобрящим характером. Роки пролітали, мов чайки над водою, вже й до шкільних років доросла. Хоч не в достатках жили, але босою в школу не ходила. Заробітки в колгоспі були мізерні, але копійка до копійки, та й дівчаткам на обнову збирали. Опікала Оленку ще з пеленок бабуся.

  Рік за роком пливли. Подружжя знов чекало поповнення. Та лелека, будь він неладний, переплутав хату і знову приніс дівчинку. Вітаючи дружину, чоловік промовив: “Раз Бог нам посилає дівчаток, то відмовлятися гріх…”

  Тато чомусь Оленку любив більше, ніж сестричок. Коли вона стала старшокласницею, як і її подруги відчувала до хлопців якесь внутрішнє хвилювання. Приємний щем торкнувся її серця, коли одного разу однокласник провів її додому і, прощаючись, ненароком затримав руку. Але постійного залицяльника не було. Сьогодні з одним пожартувала, завтра з іншим робила домашнє завдання.

  Закінчивши сільську 9-річку, вирішила здобути середню освіту, щоб можна було поступати у вуз. Довелося добиратися потягом. Один прекрасний день став для Оленки незабутнім на все життя і змінив його. Він сидів у вагоні, дивився у вікно на юрбу дівчат, що підійшли до потяга. Коли Олена зайшла у вагон, повернув голову і їхні погляди зустрілися. Запропонував вільне місце біля себе. Чомусь, не задумуючись, підкорилася запрошенню такого красеня з приємною посмішкою. Завів розмову, звідкіля і куди їдемо. Він їхав в автошколу. Семен, так звали хлопця, навчався на водія.

  Олена була вродливою дівчиною, хотіла мати доброго і симпатичного хлопця. А тут такий випадок. Зустріла і закохалася з першого погляду. Їй здавалося, що ніхто і ніколи не кохатиме її так, як він.

  Настав час розлуки. Коханий ішов до армії. Зітхання, прощальні сльози котилися по їхніх обличчях…

  По закінченні школи поступила в технікум. На гуляння не ходила, ні на кого не задивлялася, чекала листів від коханого. Він повернувся з армії і прийшов до неї. Обвила руками його шию і їхні губи злилися в довгоочікуваному поцілунку. Вона кволим голосом запитала: – Ти мене справді любиш? Семен, поглянувши на неї: “Ти ж знаєш. Люблю я тебе, люблю, інакше не стояв би тут”.

  Ось Олена вже наречена. Відгуляли весілля на славу. Свекрусі невістка сподобалася. Доля змилостивилася над Оленою. Це було для неї таке несподіване, але довгоочікуване Боже милосердя…

  Донечка Яринка подарувала їм радість життя. Ось Яринка – учениця. Вже Яринка – студентка. Вона вже не та простодушна дівчинка, що бігала за маминою спідницею…

  Олена часто згадує своє життя. Добре жили, як кажуть, душа в душу. Семен зустрічав її з роботи, дарував квіти. Разом їздили відпочивати. Раділи, що доля їх звела. Він був ковтком свіжого повітря.

   Але гірко заболіла душа, стиснуло в грудях, коли відчула зраду. Олена своїм горем ні з ким не ділилася. А що в хаті робиться, ніхто й гадки не мав. Декотрі жінки виправдовували Семена. Утримує сім’ю, господарку, зарплату не пропиває, а дочка он аж в Києві навчається. Головне, в дитини є тато. Намагалася стерти з пам’яті все негативне, що було в її житті.

  …Згодом прийняла зятя, піклувалася про внуків. Коли чоловік захворів, допомагала, чим могла, хоча на той час уже була розлучена з ним. Але хвороба здолала Семена. На похороні навіть не плакала. Були лише відчай і біль. “Прощай. Дякую за все приємне, що ти зробив в житті для мене. Бо ніхто й ніколи не міг любити, жаліти, розуміти тебе, як я. Але на все Божа воля”, – тихо шепотіла.

  Той гіркий, сповнений жалю і сліз життєвий шлях, пам’ятатиме завжди. Коли сиділа біля могили покійного, плакала. Чи то за тим, що кохала, чи то себе жаліла, згадуючи останні роки, роки щербатої долі, і що залишилася розлученою вдовою.

  Не дарма кажуть, що час – найкращий лікар. В серці все ж лишилася іскра невичерпаного до кінця кохання. І ось доля, начебто, усміхнулася їй. Різниця в літах… Спочатку він боявся зізнатися в коханні. Жінка гарна, самовпевнена, освічена, приємна у спілкуванні, цікава.  Але якось наважився і зізнався коханій у своїх почуттях: “Ти найкраща, найдобріша. Ти розпалила жаринку в моїй душі, вселила тепло і радість до життя, що я вже став втрачати… Мила моя! Колись мене не стане на білому світі. Але любов до тебе я пронесу до кінця життя”.

Автор: Іван М.

Перевірте також

ДВА СПОСОБИ ЖИТТЯ

  Ще до карантину кожного вечора прогулювалася центром. Крок за кроком долаю відстань, навколо все …

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

You cannot copy content of this page