На початку 50-х років ми, сільські дітлахи, граючись, помітили у старій, просторій стодолі колгоспного коваля Олександра Шандрука ступу. Виготовлена з міцної деревини, нехитрої конструкції, вона знаходилася тут з часів, коли проживав заможний, вже покійний родич Петро Харчук. Ми дізнались, що ступа призначена для подрібнення зерна, в основному пшениці, з якої у різдвяні свята варили кутю, чи, не дай Боже, коливо (та ж кутя) у дні поминання померлих.
На волинських землях таким ступам на заміну прийшли водяні млини, які згадуються в літописах з часів Київської Русі і були поширені у ХVІІ-ХVІІІ століттях. Тоді без них не було жодного потічка. Слово “млин” походить від латинського “меле”.
Спокійна річка Горинь, що протікає біля Борсуків, кілька віків безвідмовно рухала своєю силою три місцевих млини, один з яких називали крупчаткою. Найстаріший млин і крупчатка знаходилися на початку села, з північної сторони. Вірогідно, вони з’явились у середині ХІХ століття, в період розбудови літнього графського палацу і поглиблення біля нього долини для майбутнього ставка, насипу дамби, за легендою, китайцями-землекопами.
Борошномельні споруди збудували з деревини дуба, одноповерхові. На крупчатці виробляли різні види круп та борошно “люксове” (петльоване), з якого випікали домашні вироби до великих свят, а з інших млинів продукцію господині використовували на тісто для хліба. Крупчатка завжди давала добрі прибутки, особливо коли орендарем був єврей Мошко. Готову продукцію, за яку розплачувались золотом, у закритих полотняних мішках відправляли у великі міста Речі Посполитої. Прибуток щомісяця забирали дочка і син єврея, які приїжджали з-за кордону. Кажуть, що у 1942 році, під час посилення нацистами репресій до єврей-ського населення, Мошко гарячково шукав людину, яка б зберегла частину золотого запасу до мирних часів, обіцяючи за це половину. Згодившись, один чоловік з цим багатством втік у Росію, а єврея згодом розстріляли у гетто.
Крупчатка чи то з вини конкурентів, чи з необережності пережила велику пожежу, під час якої бляшаний дах від високої температури згортався, мов папір. Відновлена, працювала до 60-х років минулого століття і, мабуть від старості, припинила своє існування. На найстарішому млині багато років працював завжди веселий, жартівник Василь Семенович Томчук. Навіть його дочки працювали там робітницями. Довгий час мельникували Василь Трофимчук, Карпо Петросюк, який навчив цьому ремеслу свого зятя Василя Доценка. Зять, разом зі своїм тезкою Босаком, трудились тут до останнього подиху ветерана-млина.
У південно-східній частині, за кілометр від села, в урочищі Борщовеччина, де набирала розгін річка Горинь, у ХІХ столітті збудував млин дід генерала-хорунжого УНР Павла Шандрука — Іван Тимофійович. Його дружина-полька звала чоловіка Янек, від цього споруду й досі називають “янковою”. Млин знаходився на узбіччі і в усі часи, за будь-якої влади був спокусою для легкої наживи. Особливо небезпечно було під час Другої світової війни та в післявоєнний пе-ріод. Мельники чи рахівники, які входили у штат, йдучи у нічну зміну, часто наражалися на небезпеку чи смерть.
Так, у 1943 році кілька озброєних, незнайомих чоловіків, увірвавшись вночі в приміщення, без заперечень вимагали у працівників млина кілька мішків борошна. Вчитель місцевої школи Борис Євсєєв, який рахівником додатково заробляв собі на хліб, відмовив, пояснюючи, що воно належить селянам. Тоді вони вивели молодого хлопця у двір і на березі річки розстріляли. Свідок цієї події борсуківлянин Євмен Фарина темної ночі на плечах переніс тіло загиблого на цвинтар і поховав. Це був своєрідний громадянський подвиг, за який міг поплатитися власним життям. На грані життя і смерті були мельники Антін Волянюк, Максим Цюх, а Прокопа Бондарука за доносом, як ворога народу, влада у 1947 році відправила з усією сім’єю на спецпоселення у Сибір. Про їхні долі досі нічого не відомо.
Професія млинаря вимагала професійних навичок, розважливого, ретельного виконання своїх обов’язків. Тому мельниками ставали освічені, зі знанням механіки, столярного ремесла люди, які вчилися на курсах, або отримали навики у спадок. Ази цієї справи брати Григорій та Василь Трофимчуки перейняли у свого батька Євгена Кіндратовича, який працював у краснолуцькому млині, і часто, беручи синів з собою, знайомив їх з таїнством цієї професії. Згодом обидвоє присвятили цій почесній справі все своє життя.
Звичайно, професія мірошника користувалася великою попу-лярністю та авторитетом не тільки у своєму, а й навколишніх селах. Усі добре знали, крім уже згаданих, мельників Трифона Гриваса, Степана Шандрука, Андрія Прибита (родом з Борщівки).
У млинах завжди завізно, як на ринку, а черга утворювалася на кілька днів або й тиждень. Не дивно, що вони ставали центрами спілкування, роз’язання спірних питань, обговорення новин, тут розповідали захоплюючі життєві історії. Цікавим і вмілим оповідачем у янковому млині був його завідуючий Борідка (ім’я не встановлено). Це з його уст перехопили історію про долю відомого за радянської окупації невловимого кілька років поспіль крадія коней у селян всієї округи. Вислідивши і переслідуючи його на конях майже добу, люди впімали крадія і жорстоко покарали: на камені відрубали кінцівки рук. З вітром полетіло нажите злодійством майно, покинула зганьблена сім’я, а сам крадій до смерті вештався, просячи милостиню.
За довгі роки існування млини описували у літературі, відображали у живописі, фольклорі. Навіть Тарас Шевченко у поемі “Наймичка” писав: “придбали хутір, став і млин”. Народні пісні “Коло млина, коло броду”, “Ой піду я та й до млина”, “Коло млина калина” та інші займали почесне місце в репертуарах співаків. Земляк, художник-графік Вавіл Шандрук час від часу повертався до цієї теми у своїх полотнах.
Борсуківські млини пережили три окупаційні влади, а за четвертої зупинився їхній рух. Вони стали мовчазними свідками будівництва аеропорту перед Першою світовою війною неподалік янкового млина, шеренги знедолених євреєв, яких гнали з лановецького гетто для лагодження переправи на розмитій дамбі біля старшого млина; обози ковпаківців, частих перестрілок між вояками УПА та німцями й енкавестами в Другу світову, проводжали майбутнього патріарха УАПЦ Мстислава (С.Скрипника), який приїхав з родиною відвідати село Борсуки, де два роки за Речі Посполитої працював у гміні, та багатьох інших історичних подій.
На початку 50-х років ХХ століття два млини виробляли електроенергію, що частково освітлювала оселі та давала струм тодішньому колгоспові. З посмішками на обличчях досі згадують своїх батьків-мельників їхні діти: В’ячеслав та Лариса з роду Трофимчуків, онук В.Томчука Іван, автор цих рядків.
На жаль, пишу про млини в минулому часі, бо вони знищені. До цього причетна своїми необдуманими діями влада, допомогли й самі селяни. Така ситуація була у багатьох селах України. У вік технічного прогресу, потужної хвилі цивілізації на зміну ветеранам борошномельного виробництва прийшли сучасні цехи, заводи. В першій половині 90-х років ПСП агрофірма “Горинь” збудувало цегляний млин, де працювали молоді мельники, два Василі — Доценко і Босак, пізніше — Василь Козачук. Зараз мельникує Григорій Гривас.
На місці, де колись шуміла, пробігаючи через шлюзи, вода, гуділа турбіна, а навколо витав приємний запах свіжого борошна, сьогодні панує пустка, зрадлива тиша. Лише вимита водоспадом обміліла калабаня доживає свій вік, а Горинь, спішно несучи свої води в майбуття, журливо омиває осиротілі береги.
Існуючи понад 50 років, міжнародне млинологічне товариство має мету досліджувати, вивчати та вести пропаганду по збереженню історичних пам’яток млиномольного виробництва. Нещодавно до них, хоч запізно, приєдналися й наші співвітчизники. Давні пам’ятки цих споруд зникають безслідно, мов сніг від сонця. А це ж неоціненний культурний скарб народу, спадок наших предків.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
На знімку: янковий млин. Останні роки його життя.
