На початку цьогорічного березня — його тринадцятого дня, святкує своє вісімдесятиріччя Григорій Максимович Штонь.
Лауреат Шевченківської премії, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка, драматург, прозаїк, поет, літературний критик, сценарист, художник Григорій Штонь народився у селі Вербовець. Він називає себе інтелектуалом-філологом, який зовсім не любить політики.
Як прийшов до своїх висот, що стало поштовхом у його виборі — все це у спогадах: «У Вербівці моя материзна. Тут мамин рід. Тут прожив я своє дитинство аж до закінчення восьмого класу. Понад усе любив волю — безкраїй простір за селом. Особливо улоговину, що грілась під сонцем посередині між сусідніми селами. Тут була наша земля — ми тут сіяли городину та інше зело на усяку потребу. Тут було якось затишно і вільно водночас. Дуже любив читати. Практично жив у бібліотеці. Вона стала моїм другим домом. І мамою, і татом була мені тітка Марта». «Її якесь невловиме тепло зігріває мою душу донині, хоча тітка вже давненько відійшла у засвіти», — зізнається Григорій Максимович.
Десятирічку закінчував уже в Сибіру, де жили в той час батьки. Період призвичаєння до нових життєвих умов не був довгим, але вплинув-таки на успіхи в навчанні. Та любов до читання і Божа Воля вели хлопця до нових горизонтів, які, треба сказати, не одразу перед ним розкрилися…
Переповідаючи історію своєї юності, Григорій Штонь часто згадує батька — Максима. Ці згадки-спалахи постають перед очима, як кадри із кінофільму: ось вони вдвох їдуть на возі і батько густим, розлогим басом співає: «Ой за лугом зелененьким…». Пісня розливається по всьому полю, аж залітає за обрій… «Батько володів чудовим голосом, що охоплював три октави, і, мабуть, саме він, цей голос, «зробив» його життя», — ділиться думкою уже дорослий Штонь. В Сибіру Максим працював у шахті. Після нещасного випадку, через який пошкодив руку, перейшов на поверхню. Заробітки тут були невеликі і чоловік став співати в церковному хорі за деяку доплату. Тим часом у шахтарське містечко із Новосибірська прибув владика. Слухаючи хор — відзначив хориста, порекомендував вчитись на священика. Так голос змінив його життєвий шлях. «Уявляєте, — згадує Григорій Максимович, — серед церковного золота, весь в золотих ризах стоїть батько… і співає… на увесь Храм…».
В молодості Григорій мріяв стати актором. Навіть вступав у МХАТ та… не пройшов. Наступного року була спроба вступити до Львівського університету і знову невдача — сину священика, який ще мав репресованих родичів по материнській лінії, у ті часи було непросто. Після довгих роздумів Григорій вирішив стати «радянською людиною».
Допомогла служба в армії. Дослужився до старшини, був заступником комвзводу. Не полишав творчості. У парі з лейтенантом Колдабановим, який мав хист художника, створював агітаційні листки (їх тоді вимірювали метрами). Завоював авторитет і повагу керівництва. Довірили роботу секретаря комітету комсомолу. По завершенні служби вступив-таки у Дрогобицький педуніверситет. Звідти почалась його кар’єра філолога. Там же здобув незабутній 3-річний досвід сценічної роботи у створеному при університеті вокально-хореографічному народному ансамблі «Пролісок». «В нас не було поділу на вокалістів і танцюристів. Ми всі співали і всі танцювали залежно від постановки номеру», — каже Григорій Штонь.
Робота звільненим секретарем комітету комсомолу, навчання в обласній партійній школі, вступ у партію, вирішення організаційних питань в ансамблі вплинули на його свідомість. Він досягнув поставленої мети — став «радянською людиною». Григорій любив жінок, а вони любили його. Вмів «врізати по пиці» кожному, хто насмілиться образити. Та ніколи не зраджував своїй любові до мудрості, викладеній у книжках.
Усе змінилось із приходом весни… Це був березень… Крапельки води стікали з дахів, підвіконників, ринв, наповнювались яскравим сонцем і дзвінко стукались об міський тротуар. Між тим веселим передзвоном, у повітрі, напоєному дивовижними весняними пахощами, з’явилась жовтобока синичка… Вона співала… Її радісний спів донині звучить у душі поета Григорія Штоня. Це незбагненне маленьке створіння переповіло йому тоді щось надзвичайно важливе, щось таке, заради чого варто жити, писати, творити… Здалось — Сам Бог послав цю пташину. Його душа, з успадкованою мудрістю Кобзаря, навчена думати і «сльози гамувати», повстала проти осяйного майбутнього партійного діяча, що вже мерехтіло на обрії. Штонь остаточно вирішив поєднати свою долю з літературою.
У 1970 році Григорій Максимович вступає до аспірантури при Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка АН України. Потім (з 1973 року) працює тут молодшим, старшим науковим співробітником, а згодом заступником директора з наукової роботи. З цієї посади перейшов до Київського національного університету ім.Т.Шевченка професором кафедри історії української літератури і шевченкознавства. Докторську дисертацію «Духовний простір української ліро-епічної прози» захистив у 1999 році. З 1982-го член Національної спілки письменників України.
За авторства Г.Штоня вийшли 200 літературно-критичних і наукових праць, чотири монографії, а ще прозові книги, поетичні збірки, двотомник п’єс, кіносценарії: «Чорна рада» (за творами П.Куліша), «Страчені світанки», сценарії документальних фільмів: «Розкажи про мене» (про Г.Косинку), «Брати» (про Григора і Григорія Тютюнників), «Ой горе тій чайці…» (про І.Мазепу), «Сторозтерзаний Київ».
Неповторні твори Григорія Штоня, народжені у симбіозі його філософського світосприйняття та філологічного таланту, вражають своєю незбагненною глибиною.
У них проглядає його душа, що живе лиш у повсякчасному пошуку Істини. Його дух звертається до Господа. У всіх вивертах своєї долі вчений бачить Бога. «Лиш у Небі — обитель Правди і Справедливості», — вважає Григорій Максимович.
А ще… рокам життєвих перипетій та негараздів, успіхів та перемог не вдалося знищити всередині поважного Григорія Штоня маленького хлопчика, залюбленого у свій зелений, просякнутий волею і свободою, повний беззастережною тітчиною любов’ю, Вербовець. До нього нині линуть його спогади. Дорога до нього видається йому благословенною.
Штонь любить дорогу взагалі. Здебільшого в дорозі ставав щасливим. «Усе тоді в мені буяло і був я всім», пише поет у вірші «Біля пам’ятника Сковороді».
«Отож читай мене як пілігрима,
Що нотував лиш те,
Чим здобувавсь на право йти
В народ з народу.
Лише на цій стежині
Щось збагнеш
В багатствах духу,
Плеканого Небом
Без хмар марнот».
Хіба тут скажеш краще?..
Вікторія ФАРИНА.
