Як кожне село, наші Борсуки розділені на потічки-вулиці, а в них збігаються до купки, мов до матері малюки, кутки. Це група осель, яка носить назву чи відомого в ній жителя, чи з нагоди якоїсь події, професії. Колись вони були значимі, особливо для подорожніх, бо легко і швидко могли знайти потрібного господаря.
Вірогідно, що Козаковий куток з’явився в поселенні одним з перших. Адже, згідно з переказами, чоловік з ім’ям Козак (вільний) привів пращурів, щоб рятуватися в тодішніх дрімучих, болотяних, ближче до річки Горині, землях від татарської орди. Куток розростався сім’ями і згодом виникло село, назване, завдяки великій кількості борсуків, Борсуки. У ньому після Другої світової війни проживали два майстри-столяри Артем Закидальський та Трифон Гривас, коваль Олександр Шандрук, мельник Прокіп Бондарук та інші, які працювали в основному в колгоспі. Дядько Артем змайстровані табуретки, стільці продавав на ринку, а дядько Трифон виконував замовлення односельців на вікна, двері і навіть шафи. Сім’я Гривасів була багатодітна і, щоб утримувати 7 дітлахів, дружина після денної колгоспної праці ткала по ночах рядна, доріжки на продаж.
Між цими оселями господарів проживала в шевченківській хатині (вже пізніше збудували глиняну) сім’я завжди сумного, з тугою в очах, довгою сивою бородою і білим, мов сніг, волоссям на голові, діда Ригорка. Діти чули від дорослих, що він був учасником лютневої революції 1917 року в Петрограді. Тут жив дід Ригорко зі своєю дочкою-красунею Ганною Хом’як, зв’язковою УПА, на псевдо «Ксеня», яка змогла вирватись з рук енкаведистів і кинутись у криницю. Поховали її вночі побратими у братській могилі, на цвинтарі.
Моя бабуся Катерина, що проживала на околиці кутка, незважаючи на вік, весь час, без хвилини спочинку, щось робила: то на городі, то в хаті, не забуваючи наглядати за онучатами. З 1940 року вона до останьої миті свого життя чекала старшого сина Кузьму, який пішов у військо Червоної армії і пропав безвісти. Молодший Антін воював, отримав поранення. Будучи молодшою, бабуся рибалила, і часто хата наповнювалась духмяним запахом затертої пшоном, з прянощами юшки. А ще, як і всі інші жінки, утримувала кілька десятків гусей, яких «вигодовувала» природа до пізньої осені біля «янкового» млина, а потім скубли і продавали перекупникам, різали на м’ясо.
На кутку у всі пори року не стихав гамір дитячих голосів, адже тут, без перебільшення, виростало їх найбільше. У 50-ті роки на вулицю вибігало більше 25 хлопчиків та дівчаток. На ній проживало троє матерів-героїнь: Любов Назарівна Адамчук, Ганна Єфремівна Гривас, Ольга Дмитрівна Шандрук, в яких народилося 5-8 дітей. Сусідній Павликовий горбок не стихав до пізньої зимової ночі, з якого з’їжджали на чому хто мав і вмів. Середнім кутком називався «Гарієнтовий» від імені батька Сидора Андрощука Іринея. Заможний господар, власник 16 гектарів орної землі та сіножатей, він сам давав раду господарці, маючи власну сім’ю. Фішкою, як тепер називають, біля садиби є криниця, живлячи джерельною водою більше ста років навколишніх жителів. Була вона ще й центром народних гулянь, особливо на Івана Купала. У п’ятдесятому році сім’ю Андрощуків, як куркулів, радянська влада етапувала на спецпоселення в Іркутську область (Росія), де вони гарували на лісозаготівлях у дрімучій тайзі до 1956 року.
Багатий на родинні зв’язки куток Чернухових, в якому проживало 7 сімей з цим прізвищем. Вірогідно, що започаткував його найстаріший, Осип Іванович, 1821 року народження. Його сини Влас і Андрій, зі своїми сім’ями збудувавши оселі, жили по сусідству. Син Власа, Григорій, з’єднавши батьковий спадок і дружини посаг, став заможним господарем. Разом із Сидором Андрощуком, зокрема, володіли великими сіножатями в урочищі Заболотці, де росли лікарські та медоносні трави, завдяки чому хуторяни збирали мед бочками та збагачувались.
З Чернухового кутка на Другу світову війну пішли воювати 4 його жителів. Доля для більшості випала гірка і трагічна. Без ноги повернувся Іван Андрійович, не дочекалася свого судженого, Володимира Гордійовича, який загинув на латвійських землях у вересні 1944 року, Палагія, уродженка села Осники. Після війни повернувся Тихон Те-рентійович. Не надіслав жодної звістки після мобілізації, бо, потрапивши в полон, втік і приєднався до французького Опору. Його брат Петро, після полону, поневірянь у пекельних концтаборах, захворів та в 50-х роках помер, залишивши молодою вдову Ганну Віссаріонівну. У мирний час 60-х років минулого століття сім’я Максима Ігнатовича втратила, після трагічного випадку, сина Ісая. Сьогодні від кутка залишилося декілька старих ясенів, верб, кілька яблунь, а на місці колишніх осель збудовані три новітніх будинки, де живуть молоді сім’ї з прізвищами Шевчук, Колісник, Рольський.
Подібне сталося з кутками Шимкових, Павликових, Слободових. Перебігаючи через їм подібну Шведову, на якій виросли майбутня, одна з перших трактористок на селі, пізніше передова доярка колгоспу Ганна Гривас та буряківниця Тетяна Гривас, колись існував куток Грещунових. Невідомо, що спонукало селянина Мазура Ісака Сафроновича відмовитись від метрично записаного прізвища. Адже від батька дід, Микола Іванович, 1827 року народження, та мати Ісака у списку перепису населення названі як Грещун. Хоч силою, поглядами окупаційних влад, з примусу чи власної волі, роки змінювали, скорочували прізвища: Гривасюк на Гривас, Черношук – Чернух, Хом’ячок – Хом’як та інші. Ще у 50-ті роки минулого століття проживали з сім’ями у 7 оселях, зараз – 3, з них 1 лише з цього часу. Запам’ятався серед них дядько Сафон, колгоспний конюх, який на всіх святкових частуваннях першим починав співати і, диригуючи, тенорським голосом виводив “Чорна гречка, білі крупи…”.
Поряд з ним жила вдова тітка Ганна Харитонова, яка мала, напевно, єдиний в селі високий тон голосу, що линув у церковному храмі. Далі – дядько Автоном Рамський, фронтовик, завжди заклопотаний. Мав три сини. Один з них Архип, як вояк УПА, відсидів 10 років у тюрмі. На звороті проживали шановані люди: один з перших директорів місцевої школи Панкрат Доментович Гривас та між межею садів – родина генерала УНР Павла Феофановича Шандрука. Обидвоє навчалися у Ніжинському педінституті (тепер університет), правда, в різні роки. У 1947 році у хату Шандруків радянська влада поселила переселенця-українця, жертву окупації «Вісла», Федора Якимиху. Ближче до берегів Горині завершує вулицю, яка зберегла свою назву Козакова, куток Мічишин, де проживала сім’я молодшого брата генерала Шандрука – Дмитра.
Старшому поколінню добре відомий Смутків горбок та поряд куток, розташовані на західній частині села – Гірці. Дітвора, як і на Павликовому, могла досхочу кататись взимку. Щорічно, як і кожна літня людина, ці горбки меншають. Щодо назви, є два припущення. Перше пов’язане з другою за рахунком дерев’яною церквою, збудованою на Стадниковому кутку у 1714 році. Від неї похоронна процесія, з труною померлого, неодмінно йшла на цей горбок, де вже за сотню метрів виднівся цвинтар. А це остання мить прощання з померлим, тому і в родичів, і близьких посилювався смуток. Друга версія, що на горбі проживав одинокий чоловік з прізвиськом Смуток. З кожним роком, залежно від політичних подій чи побутових умов, кутки зменшувались. Так, у Козаковому, Гарієнтовому у 40-50 роки минулого століття були репресовані і відправлені на спецпоселення до Сибіру, крім сім’ї С.І.Андрощука, родини Прокопа Бондарука, Петра Харчука. Доля Бондарукової сім’ї досі невідома. Окремі кутки, як зазначалося, зникли назавжди, лише старше покоління їх пам’ятає. На нових вулицях Миру та Івана Франка вони не прижилися.
Напевно, утворення сільських кутків, з їх назвами, сприяли пращурам зріднитися, об’єднуючись у групи, щоб легше здолати голод, горе, стихії, ворога. І об’єдналися куточки, прихиляючись один до одного, як до рідної неньки – вулиці.
Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
На фото: тут був куток Чернухових.
