Росла Катерина разом з братом Сидором в батьків Іринея Костянтиновича, колишнього учасника російсько-турецької війни, та Марії Деомідівни Андрощуків. Господар сімейства ще до одруження, маючи невеликі заощадження, а пізніше й царську доплату, як фронтовикові, та посаг дружини з її небідної родини Деомідія Шандрука, став заможним. Мав єдиного сина, готував його стати спадкоємцем. Коли Сидір закінчив місцеве однокласне училище, батько не дозволив йому продовжувати навчання. Хто працюватиме на землі? На дочку Катерину не сподівався. Але він помилився.
В роки, коли Сидір воював на фронтах Першої світової війни, Катерина, молодша на три роки від брата, поступово замінила його. Вона з якоюсь невситимою жадібністю і часто залюбки поспішала до господарської худоби, в поле, на сіножаті. Її вабила селянська праця, сільський уклад життя. Ще будучи дитиною, дівча бігло на город до мами і маленькими, ніжними рученятами виполювало бур’яни, пробувало сапати, збирати зрілу городину. Марія Деомидівна намагалася прихилити дочку до жіночої праці – куховарити, шити, вишивати. Але Катерина, не заперечуючи материнської науки, кожного разу зі схованою в пазусі скоринкою хліба, йшла до телятка чи коней, щоб пригостити, погладити, почесати буйні гриви. До коней мала особливу прихильність: ще підлітком вміло їх впрягала в упряж, знала чим годувати і, о диво, як хвацький козак, сидячи верхи, на чолі трьох вороних мчала у літню вечірню пору на випас чи купання у ставку. Вулична дітвора споглядала з подивом, із заздрістю, як пробігали мимо галопом коні з дівчиною-вершником, здіймаючи дорожню куряву. Русяве волосся розвівалося на вітрі, немов парус, зосереджене кругле обличчя, міцно стулені вуста, пильні зеленкуваті очі – все це нагадувало таємничу, казкову, з далеких світів амазонку. Катерина швидко навчилась сіяти жито: з її ще дівочих долонь лягало у спраглу ріллю рівномірно, а потім, як наслідок, милувало господарське око килимом зелених сходів. В жнивну пору рідко хто міг зрівнятися з нею жати зрілі хліба, бо її невисока постава виринала завжди попереду, тільки виблискував на сонці у руці серп. Весняне поле не обходилось без неї, на якому вона ралила, боронувала. Ідучи до млина, Катерина на рівні з чоловіками носила мішки з зерном.
Народившись міцною в тілі, непосидючою, в якої, як кажуть в народі, «все в руках горіло», з добродушним, приязним обличчям, маючи непоганий посаг, вона не вийшла заміж, хоча приваблювала сільських парубків. Напевно, змалку втягнувшись, мов у кінські шлеї, в тяжку хліборобську, але вабливу їй, селянській жінці, працю, забуваючи чи нехтуючи іншими гранями життя, Катерина з часом опинилася в полоні свого таємного світу. Вірогідно, Всевишній визначив їй окрему, знакову долю. Щемливу жіночу любов і ніжність, материнську ласку, прихильність вона щедро, безвідмовно віддавала навколишнім людям, дітям брата Сидора, а пізніше їхнім онукам та правнукам. Жінка вибавила, виняньчила племінників Ганну, Олену, Марію, Антоніну, Миколу, завжди радіючи в часи їхніх радощів та благополуччя, і сумуючи, журячись в невдачах та лихах. З роками від повсякденної важкої праці її руки ставали твердими, огрубілими, долоні мозолястими, частішали різкі болі у спині, ногах, а в передостанні роки життя не могла втримати ложку в руках – пальці не згиналися.
Їй виповнилося 62 роки, коли 1951 рік стривожено ввірвався у сім’ю. Назвавши Андрощуків «куркулями», Сидора з дружиною, дочками Антоніною і Марією та сестрою Катериною депортували на спецпоселення у сибірські землі. Досі старожили згадують, як гірко, нестримно ридала Катерина, сидячи в кузові автомашини з нехитрими (з дозволу) пожитками. Підносячи до неба натруджені руки, сухими вустами промовляла: «За що караєш нас, Господи?!». Дорослі і діти з сусідніх хат проводжали їх, непомітно витираючи зволожені очі. Ще довго у вухах членів сім’ї звучало образливе «куркулі».
Андрощуки у сибірському селі Євдокимове (Іркутська область) зазнали холод, голод, безправ’я. Сидір, Антоніна та Марія гарували на лісоповалі, вантажили деревину вручну на баржі, а Катерина із дружиною брата Євгенією, звільнені від праці через вік, готували їжу, прали. Призвичаївшись та оглянувши місцевість, трудоголік Катерина перекопала лісову поляну і, на диво тутешніх мешканців, вирощувала картоплю, бавила сусідських дітей. Вже будучи на волі, дивувалась: «Що ж це за земля, що не сіють хлібів?!»
У1957 році, роками пробиваючись у бюрократичні, байдужі чиновницькі кабінети, сім’я Андрощуків була реабілітована і повернулась додому. Згорблена, змучена Катерина, скільки сил, пасла гусей на березі річки, наводила лад на подвір’ї. Вона з ранніх літ до останнього подиху ревно молилась, не пропускаючи жодної церковної служби, суворо дотримувалась християнських постів. Вже тяжко хворіючи, у дні посту рішуче відмовлялась від скоромної їжі. Жінка за все своє життя не вживала лихослів’я, найстрашніше в неї було: «Йди під чотири вітри».
Вісімдесятивосьмирічну, її поховали на місцевому цвинтарі біля дороги, щоб бачити все навкруги. Пізніше поряд поховають Сидора з Євгенією…
Час від часу в літніх односельчан виринають спомини про Катерину Іринеївну Андрощук, скромну, добру, балакучу селянку, яка все своє життя віддала іншим.
Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
На фото: К.І.Андрощук з правнучкою родичів. 1969 рік.
