Долі людські іноді так переплітаються, що й важко уявити. Так у житті Григорія Закидальського сплелися перипетії революційного та трагічного ХХ століття, століття з шаленим темпом змін і втрат. І тягар випробувань історії випав на долю звичайної людини із звичайного села з традиційним землеробським укладом.
Восени 1939 року Григорій Мануйлович (Еммануїлович) Закидальський, 1890 року народження, уродженець села Борщівка, з селян, заарештований НКВД за підозрою в антирадянській агітації. Утримувався під слідством у кременецькій тюрмі, але навесні 1941 р. був звільнений за недоведеністю вини. Треба сказати, що людині пощастило, адже з початком німецько-радянської війни в’язнів цієї тюрми (як у всіх інших на території Західної України) розстріляли співробітники НКВД. Хоча і саме перебування під слідством було вкрай важким, про що свідчить хоча б той факт, що інший в’язень – дев’ятнадцятирічний Марко Сергійчук, заарештований разом із Г.Закидальським, підірвав здоров’я і помер невдовзі після звільнення. Приводом для арешту послужила поведінка Г.Закидальського на зборах села, де мали обрати нову владу за новим радянським порядком. Але виявилося, що уповноважені з району вже підготували кандидатури на голову сільської ради, секретаря та працівників, селянам залишилося лише одноголосно їх підтримати. Такий порядок обурив небайдужих людей і саме Г.Закидальський висловив уголос те, про що інші мовчали: така практика не має нічого спільного з демокра-тією, навіть тією, що існувала в умовах міжвоєнної Польщі. Тут же його обізвали «гетьманцем» (?!!), а незабаром незговірливих борщів’ян Якова Димнича, Григорія Закидальського, Марка Сергійчука, Артема Стасюка чекала тюрма.
Німецьке вторгнення змінило політичний режим. У вересні 1941 р. Г.Закидальського обрали старостою села. Була створена комісія у складі Данила Шустака, Івана Михальчука, Івана Сергійчука, яка допомагала виконувати старості свої обов’язки. А ці обов’язки були вкрай неприємними. Щотижня старосту села викликали на наради у райцентр Ланівці, де начальник району, за безпосередньої участі ляндвірта Ріхтера, видавав накази про виконання поставок зерна, м’яса, городини, стягнення грошового податку, виконання різних робіт (перевезення гужевим транспортом торфу, дров, ремонт доріг тощо). Зберігся цікавий документ того часу:
«Лановецьке районне управління №120
Дня 8 березня 43 р.
… До П. старости села Борщівка.
Наказую обов’язково визначати щоденно, починаючи з 9 березня 43 р. аж до відкликання, по 10 майстрів до робіт при будові шлюзи в Борсуках. Список майстрів негайно подати на будову мостів. Майстрі щоденно о год. 6-ій ранку мають ставитися у канцелярії будови мосту в Борсуках.
За невисилку потрібної кількості майстрів до праці відповідатиме староста громади. –
Голова району, підпис, /Горошко/».
З Борщівки за рік зібрано зерна 700 ц. За весь час вивезено на роботи в Німеччину 43 жителі (інші свідки вказують приблизно до 50, а докладні списки фіксують до 80 осіб). Восьмеро зголосилося їхати на роботу добровільно, решта – по трудовій мобілізації (списки складалися в районі й до села надходили для виконання), а були і такі, що втікали або переховувалися.
Окупаційний режим ставав все нестерпнішим. Контингенти, мобілізація остарбайтерів, каральні акції викликали спротив населення. На чолі опору стала підпільна ОУН, під керівництвом якої з весни 1943 р. творилися загони УПА. Восени 1943 р. у селі оунівці організували військовий вишкіл жителів, який був обов’язковим для чоловіків віком від 16 до 60 років. Підрайонний військовик «Шарпак» (Афанасій Мельник) призначив Г.Закидальського курінним. Чим пояснити це призначення? Для односельчан не було таємницею, що він мав значний досвід військової служби. У Російській імператорській армії Григорій Закидальський мав чин «підпрапорщика» (подпрапорщик), який присвоювався солдатам, котрі залишались на надстрокову службу. У вирі революційних подій він військової служби не залишив і у війську Директорії був уже сотником, правда, прослужив там недовго (трохи більше двох місяців), а коли пригадати звинувачення його «гетьманцем», то, ймовірно, ще й у війську Ясновельможного Пана Гетьмана П.Скоропадського. Потім новий поворот – у 1919-1920 рр. старшина Червоної армії. Пізніше переповідали, що Григорій служив командиром батареї в бригаді Г.Котовського, а завідував культосвітнім відділом бригади рідний брат Григорія – Микола Закидальський (у міжвоєнний час працював учителем, а згодом став священиком; був засновником сільської «Просвіти»). І ще ходила чутка (чутка – дуже інформативне «джерело», яке важко перевірити документами, та має властивість «довго жити») про службу Г.Закидальського в денікінській армії.
У грудні 1943 р. у Борщівку приїхали представники ОУН, зібрали збори, на яких було більше 350 жителів. Виступив Афанасій Мельник-«Шарпак», який розказав міжнародну обстановку: наближається фронт, більшовики незабаром будуть тут і потрібно готувати самооборону та вступати до лав УПА. Після зборів у приміщенні зібрали чоловіків, які мали військовий досвід, і почали формувати сільські сотні. Іван Соловей був призначений «Шарпаком» військовим комендантом села. Сотенними стали Андрій Гаврилович Кутрань, Федір Антонович Ковальчук, Петро Лаврентійович Андрійчук, Кузьма Іванович Закидальський.
Створили чотири сотні й три рази на тиждень проводили військову підготовку. Для охорони села виставляли караули, на добу заступало 16 чоловік. Усі чоловіки мали бути призвані в УПА, а для цього потрібна належна підготовка. Сотні мали вести самооборону села від німців, червоних партизанів, підготовити чоловіків для вступу до УПА. При переході фронту чоловіки мали перейти у підпілля, а далі чекати сигналу для збройної боротьби з радянською владою.
І.Соловей слідкував, як комендант, щоб заняття проходили вчасно та щоб усі чоловіки займалися військовою підготовкою. Підбиралися сотники із осіб, які служили в армії, були заможними господарями, негативно ставилися до радянської влади. Сотенними стали селяни, які у царській армії були молодшими командирами (унтер-офіцерами). За цей час сформовані сотні, призначений командний склад, тричі на тиждень проходили заняття. Так відбувалася мо-білізація чоловіків 1883-1927р.н. у резервний курінь (до особового складу куреня мали увійти ще й чоловіки Передмірки). Мобілізація вважалася обов’язковою, а хто відмовлявся, могли бути застосовані репресивні заходи. Всього у складі чотирьох сотень 424 чоловіки. Основа: стройова підготовка і військова справа. Керівники говорили: «Прийде час і зброю видадуть».
І село УПА підтримувало. Населення для потреб повстанців здавало продовольство, теплі речі, полотно тощо. Приїжджали пропагандисти і виступали перед жителями села про цілі УПА, створення Самостійної України. Вирішували практичні питання, як заготівля матеріалів та будівництво криївок.
На початку 1944 р. у центрі села відбувся бій між самообороною та червоними партизанами, що рухалися зі сторони Передмірки, і тривав близько однієї години (тоді на територію Лановеччини прибуло Молдавське партизанське з’єднання). Бій відбувся вдень, коли у школі тривало навчання дітей. Червоні партизани стріляли по вікнах житлових будинків. У бою загинув Пантелеймон Солонина, котрий якраз стояв на варті біля крамниці, зі сторони червоних партизанів теж були втрати.
Тільки-но у березні 1944 року червоні війська зайняли Лановеччину, Г.Закидальського взяли у саперну команду відбудовувати мости. А вже за кілька днів затримали співробітники контррозвідки «СМЕРШ». Спочатку тримали у Вишнівці, а далі перевезли до Березовиці. Після допитів, приблизно через два тижні, його відпустили додому.
Заарештували знову у лютому 1946 р. З характеристики сільської ради (1946 р.) довідуємося: «… за соцпоходженням з селян середняків, має власної землі 4,95 га, пару коней, дві корови, свиню і сільськогосподарський інвентар». Вирок Воєнного трибуналу військ НКВД Тернопільської області: 15 років каторжних робіт за те, що «з вересня 1941 року по 1944 рік працював старостою села Борщівка». У 1956 р. вирок переглянули і строк ув’язнення скоротили до 10 років виправно-трудових таборів і тоді ж повернувся додому. Тяжка доля репресій не оминула і дітей. В анкеті арештованого Г.Закидальського вказано склад сім’ї: дружина – Харитина, діти – Євдокія, Яків, Ксенія. І тут від слідства було що приховувати. Сини Іван та Ілля навесні 1944 р. мобілізовані до Червоної армії, де згодом були заарештовані контр-розвідкою за участь у національно-визвольному русі. Засуджені до 10 р. виправно-трудових таборів, покарання відбували у Комі АРСР, а після звільнення проживали на Львівщині. Яків відслужив в армії й поїхав у Сибір, щоб поєднати свою долю зі спецпоселенкою Ганною Сінкевич, яку кохав з дитинства. Найстарший син – Данило – громадсько-політичний діяч, член ОУН (з 1930 р.), в’язень польських тюрем, жив і працював у Львові, у 1939 р. – в’язень концтабору у Березі-Картузькій. У кінці 1940 р. заарештований органами НКВД за членство в ОУН. Розстріляний під час радянської евакуації Львова 26 червня 1941 року. Син Данила – Тарас Закидальський (1941-2007) мешкав у Канаді, філософ, громадсько-політичний діяч. У роки незалежності України навчав студентів Києво-Могилянської академії. В Острозькій академії, у якій він також викладав, заснував стипендію імені свого батька Данила Закидальського. Після смерті науковця, в Острозькій академії запроваджено нову стипендію – імені Тараса Заки-дальського.
Так факт за фактом, ім’я за іменем відкриваються сторінки нашої історії.
P.S. Не реабілітований.
Автори: Сергій ЛИСАК, Лідія КОЗАК.
Ланівці-Борщівка.
