Востаннє партизани-ковпаківці збиралися у Яремчі, що на Івано-Франківщині, влітку 1988-го. Був серед них і Георгій Харитонович Мельник. Партизани звали його Гришею. І хоч сивини у Гриші було не менше, ніж в інших ковпаківців, але вони пам’ятали його десятирічним хлопчиною.
Грицько (так звала його мама, а за метрикою — Георгій) ловив рибу в маленькій річечці, що протікала через с.Буглів Лановецького району на Тернопільщині. Раптом по воді застрибав сонячний зайчик. Хлопчина підвів голову і побачив чоловіка, котрий стояв на містку і ніби бавився блискучим ножиком. “Хочеш” — запитав. Так вони познайомилися. Дядя Саша напросився у гості. Георгій Харитонович досі пам’ятає, чим його пригощав: борщем і пирогами з горохом. Повернулася з поля мама. Подорожній розповів, що він, лейтенант, втік з німецького полону і попросив його прихистити. Мама погодилася, хоч у селі були німці. Дядя Саша переодягнувся у лахміття, поче-пив бороду, наклав горб — і “став” калікою. А що був майстром на всі руки, то взявся паяти жінкам відра, гострити сокири. Вечорами розповідав малому про війну, про звірства фашистів, про свою ненависть до них. І раптом зник. Мама сказала, що пішов до партизанів…
Штаб з’єднання С.Ковпака розташувався у сусідньому с.Печірна. Перед тим партизани вибили німців і поліцаїв із кількох сіл. Нічого не сказавши мамі, 6 липня 1943 року десятирічний Грицько подався у Печірну шукати дядю Сашу. Але як його знайти серед ковпаківців? Раз малого прогнали, другий. Трапився Грицькові кремезний бородатий чоловік, що проходив мимо. Хлопець сказав, що хоче до ковпаківців, бо “тут дядя Саша”. Начальник розвідки Петро Вершигора, а це був він, суворо відповів: “Йди, хлопче, вчися”. Малий удав, що йде, а сам подався до їздових: ” Командир сказав, щоб я з вами їхав”. З’єднання якраз передислоковувалося. У містечку Скалат хлопчину виявив Семен Руднєв, коли робив обхід обозу. Їздові виправдовувалися: “Йому Вершигора дозволив”. Невдоволений Руднєв повів малого у штаб до Вершигори: “Це ти дозволив?”. Здивований Петро Петрович почав виправдовуватися вже перед Ковпаком: “Сидоре Артемовичу, ніколи б не подумав, що цей пацан так зметикує. І що з ним робити?” Ковпак відповів: “Якщо зумів Вершигору перехитрити, то й німця обдурить”.
І дали Гриця під опіку політрука Олександри Демидчик. Колишня вчителька подбала, щоб хлопець був одягнений і нагодований. Водночас суворо наставляла: “Якщо потрапиш німцям до рук — живим не вийдеш, тож маєш бути готовим до всього”.
Перше бойове хрещення прийняв юний партизан там же, під Скалатом. Переодягнули його у вишивану сорочечку, штанята, дали в руки прутик — і пішов шукати неіснуючу корову, а сам роздивлявся, скільки осіб міст охороняє. Партизани зняли охорону і міст підірвали. Потім Гриць часто проходив там, де дорослі не могли. Під Скалатом його вперше поранили. Знайшов хлопець серед партизанів і дядю Сашу. Ото була радість! Воювали разом.
Справжнє пекло влаштували німці ковпаківцям на підступах до Карпат під містечком Делятин. Сили були нерівні: неповні 2 тисячі месників проти 50 тисяч німців. З’єднання взяли у кільце. Треба було пробиватися з оточення. Хтось мав йти першим і привертати увагу до себе. Ковпак поклав до шапки жеребки, струсонув нею… Випало йти Руднєву. Його всі любили: він був завжди підтягнутий, чисто поголений, прихильний до людей. Царський генерал… Шансів вижити в тих, хто йшов на прорив, фактично не було. Так і сталося. Руднєв загинув. Трохи згодом загинув і його син. Щоправда, пізніше з’явилася інша версія смерті комісара, мовляв, нібито пристрелила його радистка Аня Туркіна, приставлена до Руднєва. Потім, на початку 90-х, коли одна з московських газет про це написала, колишня радистка, яка на той час обіймала поважний пост, сама застрелилася. Чи була смерть комісара на її совісті, чи обмовили її і вона не витримала? Ніхто правди вже не скаже.
Поранений і непритомний потрапив до рук німців Грицько Мельник. Відвезли його до коломийської в’язниці. Три тижні лікарка Васюта (імені він не пам’ятає) оберігала хлопчика від допитів, а далі сказала: “Дитино, завтра тебе допитуватимуть, я більше нічого зробити не можу”.
На допитах його били, водили показувати вбитих. Він упізнав медсестру Таню Данильченко, інших партизанів, але нікого не назвав. Пам’ятав науку Олександри Карпівни Демидчик. Якось вивезли на обрив, показували фото Руднєва і ще двох бійців, запитували хто це. Погрожували розстріляти. Гриць мовчав. Тоді офіцер вистрілив. Куля пролетіла над головою. Офіцер сказав: “Бог тебе врятував”. Його знову відправили в одиночну камеру №2. Потім накинули зашморг на шию і показали фото Вершигори. Він знову мовчав. Йому було одинаково, бо вже приготувався до смерті.
Через багато років після війни партизани дізналися, чому німці так “панькалися” з хлопцем. Директор музею партизанської слави у Яремчі привіз із німецьких архівів протокол допитів десятирічного партизана. Німці вважали його сином комісара Руднєва і чекали, що ковпаківці спробують його визволити. Тут вони партизанів і зустрінуть. Малий справді поводився мужньо, що й зафіксовано у протоколі. У в’язниці Гриць пробув до кінця березня 1944-го, коли визволили Коломию. Тут йому виповнилося одинадцять.
Напівживого від побоїв, змореного голодом Грицька залишили помирати. Він лежав на верхніх нарах і навіть не стогнав. Коли Коломию визволили радянські війська, хтось із солдатів зазирнув у камеру №2 і сказав: “Тут нікого немає”. На щастя, потім побачив дитячу руку, що звисала з нар.
Георгій Харитонович і тепер, коли згадує про зустріч з мамою, не може говорити без сліз. Довгі місяці вона нічого не знала про молодшого сина, старшого німці вивезли на роботу до рейху. Правда, якось місцевий учитель показав їй газету, що виходила при німцях у Львові. Там була інформація про те, що у полон захоплено пацана з банди Ковпака, певно, то син Руднєва, і він прийде його визволяти. Але материнське серце ця звістка не тільки не заспокоїла, а ще більше розтривожила, бо вона знала, що з німецької в’язниці вирватися практично неможливо.
Закінчивши сім класів, Георгій став учнем токаря у паровозному депо, згодом закінчив залізничний технікум. Потім вступив до залізничного училища, але після трьох років науки його комісували через “букет” хвороб. Працював інженером у сільському господарстві. Разом з дружиною виховали двох синів, мають трьох онуків.
Його кумир дядя Саша (Олександр Гур’янов) часто після війни приїжджав з дружиною у Ланівці, вони довго листувалися. Партизани один за одним відходять за межу вічності. Не стало начальника штабу Василя Войцеховича, з яким Георгій Харитонович планував написати книгу спогадів.
Під час бою під Делятином С.Ковпак представив найменшого партизана до нагороди, але ме-даль”За відвагу” Георгію Мельнику вручили аж у 1962 році. Є в нього два ордени, численні ювілейні медалі, проте медаль “За відвагу” — найцінніша.
Автор: Валентина БЕЛІНСЬКА,
вчитель.
