На відстані любити легко…
(Не раз, бува, каміння в спину)
Мовляв, забралася далеко,
Тепер кричиш про Україну…
І правда, в чомусь,ваша, люди,
Бо чужина відкрила очі
На справжнє та совітські блуди,
Скрутила душу що є моці.
Не раз умилася сльозами,
Кровили рани, аж до болю.
Дитина плакала без мами,
Просилася душа на волю.
І де ж та воля в грішнім світі?
Все іграшки – як на долоні…
Стараєшся плекати квіти,
Зима сріблить невтомно скроні.
З душі вже здерто всі обгортки
І погляд внутрішній як бритва,
Бездушності не глушать корки.
Поразки й перемоги – в битвах.
На відстані болить ще більше,
І нерв оголений – струною.
Народжені у муках вірші
Сльозою плачуть вогняною…
Життя без тебе вже рікою,
Без тебе ділять радість-смуток,
Хоч вивіркою ще прудкою
Клопочешся ти про здобуток.
А чи бажала тої долі…
Все укладалось на відмінно,
Коли б не щупальця сваволі
Та зради спонукали зміни...
Коли у власнім «домі» лишня
І одинока – аж до плачу,
Як та засохла, майже, вишня,
Або якесь-таке ледаче.
Дорога в край чужий – як вихід,
Коли на себе лиш надія,
Спинити безлад і безвихідь,
І жити, втілюючи мрії…
А Україна – завжди в серці,
На відстані відчуєш згодом,
Купивши хлопцям перші берці…
Ридатимеш щодень з народом.
На відстані – усе гостріше:
І біль, й малесенькі невдачі.
Господь – як Батько наймиліший,
І прозрівають геть «незрячі».
28 грудня 2018 р.
Автор: Валентина ГУМЕНЮК.
Мадрид – Ланівці.
