Надія Олексіївна Ковальчук — депутат районної ради сьомого скликання від ВО “Батьківщина”, входить до постійної комісії районної ради з питань освіти, культури, духовного відродження, молодіжної політики та спорту; вчитель-філолог Карначівської ЗОШ І-ІІ ст.
Ось і добігає кінця наша депутатська каденція. Час роздумів, бо випало нам жити у дуже нелегкий час, коли нівелюються почуття людяності, доброти, милосердя. В гонитві за грішми люди втрачають такі прекрасні цінності, як доброта, щирість, взаємодопомога. Але маємо те, що маємо.
Мене найбільше хвилює, що гине українське село. Ні, я зовсім не прагну повернути хату-мазанку із дерев’яним перелазом. Це — в минулому, це вже наша історія. Дуже хочеться, щоб процвітало добротне село із сучасними будинками з усіма зручностями, з огорожами і квітами… Так, як у Європі, бо ми — Європа. Та для цього в селі має бути розвинута інфраструктура, а найголовніше — робочі місця для молодих людей, щоб не тинялися по світу в пошуках заробітку, аби прогодувати свої сім’ї.
Як бачимо, влада наверху не зацікавлена в цьому. Складається враження, що всі закони і рішення приймаються, щоб повністю знищити село.
Дуже важливо зараз зберегти кожну сільську школу, бо там, де є школа, дитячий садок, де лунає дитячий сміх, там вирує життя. Наш депутатський корпус на чолі з мудрою, виваженою головою районної ради Русланою Миколаївною Кушнір старався всіляко зберегти кожну сільську школу (звичайно, де ще є діти), хоча за так званою міністерською формулою розрахунку коштів на учня нам, вчителям, постійно не вистачало грошей на зарплату. Болить душа, що сільський вчитель стоїть нижче вчителя міського у плані матеріального забезпечення. Коли вчитель Лановецької громади отримує надбавку за престижність праці 20 відсотків, то сільський — лише 5 відсотків. Бачимо, що в педуніверситет йдуть люди не за покликом серця, а ті, які не можуть вступити у так звані “престижні вузи”.
Ми розуміємо, що від кількості учнів залежить — буде школа існувати чи ні. Як заохотити молодь жити у селі? Хорошою роботою та гідною зарплатою. Та поки-що це тільки мрії.
Буває, інколи закрадається думка: і для чого все це тобі? Для чого? Люди ж живуть спокійно, і їм так добре. Але зразу ж пригадую слова поета-політв’язня з 25-річним стажем Зеновія Красівського, коли при одній із зустрічей (а це були нелегкі 90-ті роки) я запитала його: “Для чого все це? Може досить гинути кращим?” Він відповів: “Якщо не я, якщо не ми, то хто, пані Надю?” Дуже швидко після цього його все-таки знищили, а оця його відповідь і до сьогодні не дає мені спокійно жити.
Дуже хочеться подякувати і голові райради, і депутатам, які не дотичні до освіти, за те, що розуміли нас, за те, що підтримували. А ще хочеться звернутися до сільської інтелігенції: “Не будьте байдужими, не будьте німими спостерігачами, коли вибиратимемо місцеву владу, бо від цього буде залежати, як будемо жити дальше”.
