Відірвавшись від дрімучого Чорного лісу, втрачаючи свою частку лісового багатства для появи ланів та польових доріг, біжить на схід лісиста Кіптиха, і раптово втомлено зупиняється біля земель с.Краснолука. Саме тут колись тулилися один до одного два хутори заможних селян — Данила Білика і графського лісника Устима Стогнія.
Данило Максимович разом з дружиною Олександрою Андріївною, здавалося, мали все: при доброму здоров’ї 7 дітей, 6 га родючого поля, садок, де було 70 бджолиних вуликів, і навіть невеличкий зарибнений ставок. Змінилося життя, коли під час Другої світової війни на їхнє обійстя впала авіаційна бомба, знищивши вщент господарство. Від пожежі Білики ледве врятувалися, вскочивши у ставок. Але оновившись, хутір проіснував ще кілька десятків років.
Зовсім інша доля випала сім’ї Устима Васильовича Стогнія. Його хазяйство знаходилося біля західної частини лісу, впираючись з трьох сторін у масив Кіптихи. Маючи непоганий заробіток лісника, на хуторі розводили худобу різної породи, мали садок з пасікою, поле. Разом з дружиною Вассою Маркелівною виховували четверо синів і дочку. Старожили стверджують, що молодші діти, Євдокія та Олександр, здобували освіту у Кременці.
Ліс обдаровував хуторян щедрими дарами: безліччю грибів, ягід, горіхів, лікувальних трав. Проте посада графського лісника інколи приносила неприємності з сутичками, суперечками, навіть з погрозами. Не дивно, адже в усі віки і роки траплялися люди з потягом до легкої наживи, а деревина завжди була дефіцитною, затребуваною в селянському побуті. Напевно, це й призвело до трагічних подій. Якась злодійська рука із темною, заздрісною душею надряпала донос у відповідні органи нової радянської влади, бо ж у селі цього року ніхто не потрапив у списки “куркулів”, хоча були з більшими статками.
Одного осіннього дня 1940 року до хутора Стогнія під’їхала вантажівка з кількома військовими. Зачитали постанову про арешт сім’ї з приписом — виселення як ворогів народу на спецпоселення у далекі райони Сибіру. Як пізніше виявилось, у Пермську область, ліспромгосп селища Піщанка Чердинського району. У довгу невільницьку дорогу поїхали господар з дружиною, сини Устим з дружиною Євдокією, Василь, Олександр та дочка Євдокія (в селі знали і кликали Дозя). Не поїхав старший син Ульян, який одружився з односельчанкою Дарією і проживав окремо з п’ятирічним сином. Нажите родинне майно усуспільнила місцева влада для потреб новоствореного колгоспу. Дещо встиг забрати Ульян, не дрімали й окремі селяни. Вже після війни там залишилась оголена галявина.
Довгі роки сім’я переселенців працювала на лісоповалах сибірської тайги. Допомагали вижити їхня працьовитість, навики життя у лісі, на хуторі.
А тим часом у рідних Борсуках проходила перша мобілізація на фронти Другої світової війни. Серед тих, хто проводжав новобранців, була невістка Стогніїв, дружина Ульяна з сином Олександром. Не знали вони, що вже у серпні 1941 року у боях на переправі річки Дніпро червоноармієць У.У.Стогній загине. Сім’я довгі роки вважатиме зниклим безвісти, хоч документи про загибель знайдені ще у 1942 році.
На спецпоселенні війна по-своєму торкалася переселенців. Гірше ставало з продуктами, умовами проживання, жорсто-кішим ставав режим, збільшувалися норми виробітку. Із нечастих листів з села дізнавалися новини. Особливо вразила звістка про втрату Ульяна. Хвилювала доля Олександра, який зник з поселення. Ходили чутки, що син якомось чином, як громадянин Речі Посполитої, зумів приєднатися до сформованої першої польської дивізії імені Тадеуша Костюшко і вже влітку 1943 року брав участь у боях в Білорусії, а через рік — на території Польщі. За 2 роки дивізійне формування втратило 18 тисяч солдатів та 50 тисяч поранено. Пізніше дізналися, що Олександр живий, залишився у Польщі, одружився, має двоє дітей. У повоєнний час він листувався з Євдокією-Дозею. Яким чином потрапив у військо польське зі спецпоселення — залишається загадкою до сьогодні.
На початку 50-х років минулого століття, після реабілітації, у рідні місця повернулись лише Дозя та Василь. Не відомо, чи батьки відправили їх з’ясувати можливості та безпеку для проживання в селі “ворогів народу”, чи були інші причини.
Дозя та Василь поселились у хаті брата Ульяна, бо солдатська вдова Дарія Климівна з сином перейшли жити в іншу, до старенької жінки, з умовою піклуватися про неї. Брат, вступивши в колгосп у 1955 році, пішов у прийми до колись заможної родини Євдокії Волянюк. Його односельці знали як хазяйновитого, роботящого, спокійного чоловіка. Не маючи спадкоємців, відійшов у небуття в 1983 році. Наймолодша Дозя у 1955 році влаштувалася робітницею на Лановецьке торфопідприємство, виконувала важку, непосильну для жінок ручну роботу. Там познайомилася і всією душею та серцем покохала хлопця з сусіднього села. Дівчина завжди була охайна, серед інших виділялась своєю освіченістю, начитаністю, вільно розмовляла польською мовою. Маючи вразливий характер, боляче сприймала образи, зраду. Саме це погубило її нормальне, спокійне життя. Кохання довго не тривало, бо згодом хлопець покинув Дозю, одружившись з іншою. Новина так вразила, шокувала, що вона психічно захворіла.
З цього часу і до останніх своїх днів її якась невидима сила постійно тягнула до води. Щоразу поспішала рано-вранці до джерела, що невпинно бігло з-під крейдяного виступу Кащиної Гори, наповнювала відро або скляну банку цілющою водою і несла через все село до своєї, новозбудованої громадою хати. Завжди ретельно в усі пори року мила руки, пристрасно комусь заперечуючи: “Що ж ти від мене хочеш, бачиш, яка я чиста”. Старожили стверджували, що в Дозину душу вселився нечистий, який постійно нашіптував якісь поради, вказівки. Незважаючи на хворобу, вона пам’ятала своїх родичів. Жінка ходила до далекої родини, диктувала грамотними реченнями листи до брата Олександра в Польщу, в кожному просячи забрати її до себе. У ті часи для простої селянки еміграція була неможливою. Лікуючись у лікарні, проживаючи останні роки у притулку По-чаївського монастиря, Дозя у 83-річному віці покинула цей світ з нездійсненою мрією зустрітися з членами колись великої рідні. Громада поховала жінку на борсуківському цвинтарі.
Загадкою залишаються долі старших Стогніїв. Можливо через свій вік, болячки та життєві потрясіння вони не змогли подолати далеку, виснажливу дорогу додому, їхні тіла прийняла сибірська земля. Про найстаршого брата Устима не раз згадувала Дозя. Можливо він з дружиною залишився, щоб доглянути батьків на старості літ. Хоч у повоєнному селі ходили чутки, що…
У 40-і роки минулого століття в хатину, що у східній частина села — Заболото, ввійшов чоловік в старому, перелатаному одязі, з бородою і вусами, ще молодого віку і попросився переночувати. Старенька жінка не відмовила, а раненько, на його прохання, дала лопату, з якою він попрямував у напрямку хуторів Білика та Стогнія. Це також бачили люди, які були в янковецькому млині. Ввечері, подякувавши жінці, пообіцяв віддячити через місяць і зник. Незабаром повернувся у добротному костюмі, при краватці, в капелюсі, дав жінці тканину для плаття, харчі та гроші. Вона не могла впізнати, чи був це Устим, бо сім’я лісника рідко раніше появлялася в селі, мало спілкувалася з сільчанами. Чи не був це старший син, посланий батьками для пошуку сімейних цінностей? Чи, можливо, якийсь надійний для сім’ї чужинець? Все це оповито таємницею.
Великий, працьовитий рід Устима Васильовича Стогнія не зумів щедро зацвісти і багато зів’ялого цвіту розвіялось по світу, не давши плодів. Все ж, напевно, є спадкоємці у Польщі, а в Ульянового сина виріс і досі проживає з сім’єю первісток.
Вкотре оглядаю територію колишніх двох хуторів. На Біликовому, зіщулившись підковою і прихилившись до лісового масиву, мов шукаючи захисту від ворогів, засіяне, доглянуте агрофірмою поле. А далі, на захід, виділяється молодими деревами частка Кіптихи, що посадили лісники. Це колишнє місце хутірського обійстя лісника У.В.Стогнія. На обочинах цвітуть п’янкі медоносні трави, в задумі стоять кущі верболозу, що виросли з материнських коренів. Навколо тиша, спокій, зі слів поета-класика, “неначе справді рай”. Тільки зозуля, похопившись як від сну, спішно відраховує майбутні життєві роки. Кому?..
Автор: Григорій ВОЛЯНЮК.
с.Борсуки.
