За останніх два місяці (а найбільше — тижні!) ми всіх кандидатів у депутати до місцевої влади та на посади голів об’єднаних територіальних громад обмовили, розкритикували і їхні дії, і бездіяльність, згадали їхній родовід, рід занять і близьке оточення. Під час гарячих дискусій навіть умудрялися один одному встановлювати психіатричні діагнози… Усі ці баталії найкраще можна було відслідковувати у соцмережах. Нині фейсбук наче «сорочинський ярмарок», який активно використовують у ролі майданчика для демонстрації власної медіаграмотності. А нерідко — жахливої безграмотності. Хочеться кричати: «Педагоги! Все нормально? Вам не соромно за своїх колишніх учнів?!. Бо ж їм подібними виростають і їхні діти…» Хоча… які питання до освітянської інтелігенції, коли деякі представники цієї здавна поважної та почесної професії відкрито демонструють свою брутальність і неповагу до інших, навіть якщо й доля правди у їхніх словах є? З цього приводу дозволю собі процитувати Блаженнішого Любомира Гузара: «Освічені люди — то не значить інтелігенція. Як ти ходив до високих шкіл, то не значить, що ти вмієш думати, то є різне. Інтелігент — то не освіта, то — знання, думання, вплив і відповідальність».
Дуже тішить, що освічена й інтелектуально розвинена молодь не бере участі в словесних батлах усіх отих принижених, ображених, недооцінених, недолюблених, усім невдоволених “експертів-правдолюбів”. Мабуть, у них є важливіші справи, а вільний час витрачають для саморозвитку і пізнання нового. Але ж у тому й біда, що активні горе-коментатори і блогери створюють негативний імідж Лановеччини. «Дякуючи» їм, перекреслено і зводиться нанівець все те світле і позитивне, що відбувається в середовищі дієвих людей. Ми тоді починаємо від них вимагати ще більшого, до того ж всього й одразу. Натомість легко сприймаємо брехливі звинувачення і реальні недопрацювання, виставлені у правильному форматі оцими проповідниками негативу та фальші.
«Проблема всього світу в тому, що виховані люди повні сумнівів, а ідіоти повні впевненості». Ця фраза американського журналіста і літератора Чарльза Буковскі влучно характеризує частину нинішніх кандидатів, або ж їх прихильників. Хтось навчився красномовно говорити й обіцяти те, що хоче почути електорат, хтось мовчки демонструє те, чого досяг і що йому під силу було зробити, хтось щось робив і розуміє, що лише бездіяльність не породжує критики, а комусь щось пообіцяли, когось підкупили, у когось порожні амбіції самозакоханого лідера, а когось використали як гендерну квоту чи презентабельний бренд, хтось і справді за ідею, а хтось образився за правду і планує мстити кривдникам, когось «купили» і хочуть потім використати у власних цілях — кандидати різні. І наміри у них теж різні. Тільки виборець у всіх спільний. І Лановеччина одна. Як і Україна.
Наскільки кандидати достойні очолити Лановецьку й Борсуківську ОТГ чи стати депутатами міської, сільської, районної та обласної рад — покаже волевиявлення виборців уже цієї неділі, 25 жовтня. Хоча, якщо воно буде таким же недумаючим, а лише зазомбованим, як торік, то значить — так нам і треба. Значить, освітню галузь потрібно не стільки дороговартісно матеріалізовувати, як капітально переформатовувати. Скажете, до чого тут школа, бо ж сім’я — першоджерело формування особистості та приклад для наслідування й виховання? Безперечно! Погоджуюсь! І завжди про це наголошую! Але ви всі помітили, чи тільки дехто, що деякi випускники не сумують за школою, а більшість часу, проведеного у її стінах, вважають втраченим і змарнованим на пусте. Не подумайте, що я зводжу нанівець роль школи у житті дитини. Ні! І це наочно продемонструвало так зване дистанційне навчання, після якого діти хотіли живого спілкування та повноцінних уроків. І креативних педагогів, яких люблять учні, також немало. Не в шкільному середовищі справа — там дійсно пізнавально й цікаво, а справа в якості освітніх програм, підручників, процесу навчання, подачі знань і бажання навчити (навчити не стільки свого предмету, як правильно розставляти пріоритети в житті, відсіювати не першочергове і поважати ближніх).
Вже більше року практично не вмикаю і не дивлюся телевізор. Хіба з метою моніторингу. Цікавить, хто найчастіше дефілює на олігархічних проплачених каналах. Сумно стає. Боляче за Україну. Прикро за колег, яких перетворили в банальних заробітчан, і глядачів, які є лакмусовим папірцем для них. У моєму розумінні заробляти і продаватися — це протилежні поняття. Розумію, що журналісти — не лікарі, нікому ніяких клятв не давали. Але слово — наче скальпель: один невірний (зумисне хитрий) звук, і маніпуляція свідомістю маси забезпечена. Ми ладні повірити необгрунтованій критиці чи солодкій брехні та обіцянці, аніж сприйняти реалії, тверезо проаналізувавши ситуацію. Але для цього треба ВМІТИ ДУМАТИ, АНАЛІЗУВАТИ, СПІВСТАВЛЯТИ.
Бачу, частина освічених і дієвих людей пішла в політику (одні — вперше, інші — вкотре). І добре, що такі представники є в кожній партії. Біда тільки, що власне через партії ще більше толкових людей відсторонилися від участі у виборчому марафоні. А їхній інтелект, безкорислива діяльність та обізнаність у багатьох сферах принесли б користь громаді! Не розумію, чи через зміну поглядів, чи з меркантильних інтересів, чи стали заручниками інших обставин, але є кандидати, які прославилися своєю непостійністю. Хваляться, що не були членами жодних політичних сил. Це означає, що або їх використовують, або вони. А як вам деякі тимчасово не працюючі? Як на мене, то це люди, які відверто обкрадають громаду, не реєструючись як підприємці та офіційно не сплачуючи податків у бюджет. Звісно, є різні на це причини, обставини, але…
І ще одне, що не можу не оминути. Якщо я гарна, порядна, чоловікові не зраджую, на роботу не запізнююся, до церкви ходжу, нікого не ображаю, стареньких через дорогу переводжу і т.д., то це аж ніяк не показник всебічної медіаграмотності майбутнього депутата чи очільника громади. Не треба ставити на шальки терезів звичайну людську вихованість і дієвоактивний професіоналізм у прийнятті управлінських рішень. Інакше породимо порожніх кнопкодавів і «всеодобрямсів», солдатів партії. Не варто порівнювати тих, у кого є реалістичний план дій чи попередня результативна діяльність з емоційними, але недалекоглядними, амбітними людьми з нестримним бажанням перемогти, а далі, як самі зізнаються, — партія підтримає та підкаже, що робити… Для блага громади не варто й розраховувати тільки на те, що або тебе візьмуть на роботу (бо голосуватиму за добре знайомого), або тебе звільнять з роботи (як прийде не той, на якого розраховуєш, бо захоче переглянути твої професійні здібності).
І ще одне наболіле. Про що ж думає політик, витрачаючи гроші на агітацію? Невже справді про обізнаність людей? Чи, все-таки, про власний піар себе, любимого? Дозволю собі, дорогий читачу, пояснити власні сумніви та багаторічні спостереження. Завжди перед виборами кандидати шукають грамотних піарників, платять гроші, вони їм пишуть хвалебні оди. Все це звичне й цілком нормальне явище. А щодо партійних газет — даруйте, це, як на мене, не що інше, як однотипна макулатура і безальтернативне зомбування виборця. Це як їсти картоплю пюре з м’ясом, грибами, зі шкварками, по-селянськи, запечену з овочами… але ж все одно це картопля. Так само й партійна газета — ніби й про різних людей і події, проте з одним смисловим навантаженням. А хто дбав про всебічну інформаційну поживу читача-виборця, давав йому можливість порівнювати, не боячись конкуренції — побачили? Робіть висновки. Дехто із політиків казав, що партія не має коштів на публікації в місцевих газетах. Вірю. Певно, сильно стратилися на одноденні листівки, білборди, пересувні тематичні авто, партійні видання, зарплату (в конверті) усім причетним до виготовлення цієї продукції. Або ж одноосібне рекламування портретів кандидатів у соцмережі (хоча за це не обов’язково було платити). А хто подбав про тих, хто не користується інтернетом? Ця категорія виборця вже поза увагою? Даруйте, але держава ще не вся в смартфоні…
І останнє з мого нескромного послання. Нещодавно спілкувалася з однією поважно-го віку та дуже шанованою мною і справжніми патріотами людиною. Вона сказала, що зробити необдуманий вибір — злочин проти своїх же нащадків. А не прийти на вибори зумисне — подвійний злочин. Бо хто ти тоді на своїй землі?!.
Тож 25 жовтня 2020 року — вирішальний день у нашому майбутньому. І вибір у нас є! ДУМАЙМО!
Наталя ГАМЕРА.
