Людина не для того створена,
щоб терпіти поразки.
Людину можна знищити,
але її неможливо перемогти.
(Е.Гемінгвей)
Усміхнений, життєрадісний, сповнений планів на майбутнє. Але очі… Вони видають усі переживання та неспокій, які довелося пережити на війні 33-річному ланівчанину Дмитру Харчуку, за його плечима рік служби в зоні проведення АТО (на Луганщині). І ні пройдені роки, ні активна громадська діяльність та повсякденна заклопотаність чужими проблемами не вирвуть з пам’яті пережите. Неможливо перерахувати якості, якими повинна бути наділена людина, щоб стати взірцем для інших, однак Дмитро не прагне бути таким, бажає лише творити хороші справи, боротись з несправедливістю, самовдосконалюватися та, виходячи зі своїх можливостей, сприяти розвитку та благополуччю Лановецької об’єднаної територіальної громади в майбутньому.
— Коли, де і в яких військах Ви проходили військову службу?
— Після інституту, в 2008-2009 роках я проходив строкову службу в 6 навчальному центрі (смт.Дівички Київської області), за спеціальністю — оператор ПТКР, після закінчення якого отримав звання сержанта. А вже влітку 2014 року потрапив до 80-ої десантно-штурмової бригади, під час третьої хвилі мобілізації. Постійного місця дислокації не було, спочатку це було село Побєда Луганської області (центр «Північ»), який разом з с.Дмитрівкою постійно обстрілювали російсько-окупаційні війська із систем залпового вогню, а вже третього вересня 2014 року з території країни-агресора, Російської Федерації, було нанесено останній удар зі «Смерчів». Після виведення з Побєди, ми переїхали в с.Покровка, потім Денежникове, були виїзди в Кримське, м.Щастя (Луганська ТЕС, пост «кукушка»), Станицю-Луганську та різного роду виїзди і рейди в інші населені пункти зони ведення бойових дій.
— Що таке, на Вашу думку, патріотизм та військова дружба?
— Вважаю, що термін «військова дружба» більше стосується строкової служби, а на війні є або вороги, або брати. Зрозумійте, коли рік часу їсте з одного посуду, спите в одному окопі, і це все закріплюється періодичною стріляниною та вибухами — це бойове братерство і ніщо інше! Дружба може бути вдома, але, як часто показує практика, постійних і вічно вірних друзів майже не буває. А щодо патріотизму, то на мою думку, вишиванки і гасла: «Слава Україні» і т.д., не є виявом патріотизму. На Сході країни так, це все тільки починає відроджуватись, зусиллями військових, волонтерів, військових капеланів та небайдужих жителів інших областей України. Сьогодні для мене патріотизм — це усвідомлення того, що в будь-яку хвилину ти матимеш змогу виконати присягу, дану на вірність українському народові, бути готовим вбивати та помирати за рідних і близьких, щасливе майбутнє дітей та незалежність України. Для цього не завадило б усім свідомим чоловікам щорічно проходити вишколи та навчання з територіальної оборони, оскільки нікому не відомо, скільки ще триватиме ця війна і як розвиватимуться події в недалекому майбутньому.
— Чи доводилося відчувати мовний бар’єр, адже всім відомо що в зоні проведення АТО/ООС є вихідці з усіх областей нашої країни, з Криму, Луганщини та Донеччини в тому числі?
— Як і в будь-якому колективі чоловіків, які живуть за певними правилами та в певних умовах, час від часу виникають певні конфлікти, але мовне питання дуже рідко ставало предметом серйозних конфліктів. З нами були хлопці і з Криму, і з Луганська, можливо, вони не мали змоги чути і розмовляти українською мовою, але сміливості це їм не відбирало й стріляли та бігали вони не гірше, ніж ми — вихідці Західної України. З місцевим населенням — те ж саме… «Є люди, а є людиська», і так є скрізь. Були різні ситуації, але не в мові справа, на мою думку, а у вихованні.
— За що найбільше думали та переживали?
— Кожен з нас давав клятву вірності перед українським народом, і я впевнений, що ніхто не шкодує за прийняте рішення йти в такий скрутний час на війну. Але знаючи, що вдома кожного дня думають та переживають рідні, близькі, відчуття відповідальності та обережності не покидало ніколи. Кожен з нас розумів, що якщо щось станеться, рідні це важко перенесуть. Тому, підтримка один одного, щоденні молитви та відчуття відповідальності, на мою думку, зберегли нам життя, давали моральну та психологічну стійкість.
— Чим Ви займались після демобілізації і чи важко було адаптуватись до нового життя вдома?
— Мені надзвичайно пощастило з цим… Через кілька днів після демобілізації, на моє 28-річчя, мене обрали головою районної громадської організації воїнів АТО/ООС. Володіючи певними організаторськими навичками, здобутими ще до війни, на посаді керівника районного силового блоку «Правого Сектору», мені особливо не було коли сумувати чи впадати в депресію. Одне за одним, проблеми ветеранів, співпраця між районними організаціями — і закрутилось. Спочатку створення обласної Спілки в серпні 2017 року, потім ініціатива і, власне, створення Всеукраїнської Спілки «Рух ветеранів України» у вересні 2018 року, активна участь у створені Міністерства у справах ветеранів, створення дорадчо-консультативних органів Міністерства, а саме: ради ветеранів та громадської ради ветеранів при Міністерстві у справах ветеранів України. Заснування та проведення «Маршів Захисників України» в 2019 та 2020 роках та безліч хороших проєктів й ініціатив зовсім не залишали часу на дурні думки та якусь депресію. Ну, і підтримка сім’ї, справжніх друзів та побратимів — щиро дякую їм за все, що вони для мене зробили.
— Чому вирішили йти на вибори 25 жовтня кандидатом на посаду міського голови та депутата Лановецької об’єднаної територіальної громади від ВО «Свобода»?
— Я безпартійний, ніколи не перебував у жодній партії, бо глибоко переконаний, що жоден партійний квиток не може вплинути на мою свідомість, вподобання та життєву позицію. Кожен з нас має право вільно обирати релігію, політичні вподобання, обов’язково пробувати свої сили у всіх напрямках, в політичному середовищі в тому числі. Переконаний, що ветерани можуть, мають право і навіть зобов’язані брати на себе відповідальність і йти в політику, ставати депутатами та головами громад, а політики, навпаки, — можуть і навіть зобов’язані замінити нас, військових. Це не перша моя виборча кампанія, і саме сьогодні мій вибір пов’язаний з тим, що націоналісти, це якраз ті люди, які відповідально, сумлінно та з честю робитимуть усе можливе, щоб життя, кров та пам’ять кращих синів української нації не була марно пролита, та попри будь-які перепони, несправедливість і брехню власним прикладом незламного духу й одвічної боротьби вестимуть нас усіх до перемоги над внутрішніми та зовнішніми ворогами.
Написати можна багато, однак вважаю, що тільки дії та вчинки можуть говорити щось про людину, і тут лише два варіанти — або хороше, або ж нічого.
Дмитро Харчук був головою районної організації воїнів АТО Лановеччини до квітня 2018 року, головою обласної Спілки воїнів АТО/ООС Тернопілля до червня цього року, а з вересня 2018 року по цей час є співзасновником та представником Тернопільської області з правом голосу у Всеукраїнській Спілці «Рух Ветеранів України», активно відстоює права та інтереси учасників бойових дій щодо їхнього соціального захисту, медичного забезпечення, працевлаштування та юридичного консультування. Брав активну участь у волонтерській діяльності, підтримці родин загиблих та вшануванні пам’яті загиблих побратимів. Дмитро не виключає можливості повернення на Схід, адже, на його думку, теперішнє перемир’я — це лише ширма перед виборами і ця війна триватиме доти, доки ми не зрозуміємо, що там немає з ким говорити, що втрачене силою, силою і повертається.
У наступному номері газети кандидат на посаду голови Лановецької об’єднаної територіальної громади Дмитро Харчук розповість про свою команду однодумців, кандидатів у депутати до міської ради, представить свою передвиборчу програму та перспективний план розвитку Лановецької громади.
Автор: Володимир КУЧЕРУК.
