Артилерійські постріли, свист ракет, снарядів того дня стали такими безперервними, що воїнам, які розташувалися по постах, стримуючи натиск ворога, позакладало вуха. Вже кілька днів над позиціями українських захисників цілодобово висіли дрони, відслідковуючи рухи техніки і солдатів. Майже тиждень не вдавалося нападникам захопити черговий пункт, тож того дня вони спрямували на Катеринівку шквал вогню. Пост Миколи з побратимами розташувався під мостом. В якийсь момент вони відчули, як щось важке вдарило в конструкції мосту, і він за секунди розлетівся на різні боки. Пораненим, контуженим воїни надали допомогу, Миколі наклали турнікет. Але після першого прильоту повторився другий. Здригнулася навколо земля, щось гостро шпигнуло в ліву руку, але він не встиг зрозуміти, бо його повністю засипало здибленим грунтом. Воїни, які вціліли після обстрілу, не виявили ознак життя присипаного побратима і відійшли, забравши поранених. Від холоду Микола прийшов до тями і почав видряпуватися з-під завалу. Ліва рука висіла вздовж тіла на смужках закривавленої шкіри, з правої також стікала кров, але він не відчував болю, просунувшись 500 метрів до своїх. Миколу перев’язали, а до свідомості прийшов у лікарні Гірського, звідти перевезли в госпіталь Дніпра…
Тепер те все пережите Микола Нилович Демчук згадує, як страшний сон. У ці червневі дні він зустрів день народження. За свої 38 років уродженець Грибови вже мав певний життєвий досвід, свої переконання. Здобувши професію будівельника, відслуживши в армії, одружився і разом з коханою дружиною Марією осів у Краснолуці, де дружно облаштовували своє сімейне гніздечко. В молодої сім’ї народилося дві доні – Настуся і Даринка, яким тепер 14 і 13 років.
У 2015-2016 роках Микола брав участь у бойових діях на Сході України в АТО. Волноваха, Новотроїцьке – ці пункти жорстоких боїв на Донеччині переживав разом із земляками Сергієм Кондратюком, Михайлом Кравчуком. Після завершення того етапу боротьби з російськими агресорами працював будівельником у Києві та за межами України, в Польщі. З початку повномасштабного вторгнення росії, вже 25 лютого прийшов до військкомату і з 9 березня був зарахований в тероборону до роти охорони. 10 травня у складі 24 артилерійської бригади був скерований на Луганщину.
З того часу почалися страшенно важкі дні для його дружини. Ніякої звістки від чоловіка, ні разу не виходив на зв’язок. Безсонні ночі, серце наповнене тривогою, а потрібно йти на роботу, між людей – Марійка – фотограф, ще й заспокоювати дітей, які відчували неспокій матусі. У ці дні Настуся готувалася до випускного в дитячій музичній школі, де мала виконувати пісню. І в такій невідомості дитина витримала, а за неї переживала не тільки мама, а й всі викладачі школи…
24 травня Марійка почула голос чоловіка – Микола передзвонив сам після повідомлення з госпіталю: «Живий. Залишився без руки, друга пошкоджена…». Ридала після дзвінка, але дякувала Богові, що живий. А ще через два дні повідомив, що його відправляють на Тернопіль, в обласну лікарню. Ніби на крилах, летіла на вокзал, щоб встигнути до поїзда. В складі ешелону – чотири вагони з пораненими. «Де Микола?» — заглядала у вікна вагонів. А він, ніби відчув, не мігши постукати руками, підняв голову і стукнув у шибку…Почали розвантажувати воїнів, донеччан, черкащан – молоді, гарні, вимучені, але без паніки, з оптимізмом, що після лікування підуть знову добивати ворога. Майже тиждень голубкою припадала Марійка до чоловіка, заспокоювала, підтримувала, вислуховувала. А він спати не може і скаржиться, що болить рука, якої немає, лице обпалене, ноги побиті…
Донечкам перший тиждень після повідомлення про поранення чоловіка Марійка не розповідала. Хоча вони бачили, що мама дуже сумна. І вже згодом поїхали разом в лікарню, чим дуже втішили тата. Помітили, як вона змінилася, і друзі й старалися розрадити. Крім рідних, допомогу й підтримку родині Демчуків надали односельці з Грибови і Краснолуки, воїни з роти оборони, телефонують друзі з-за кордону. Миколу прооперували в лікарні і направили в реабілітаційний центр у Львові. Попереду – ще довгий час лікування і пошуки протезів, які зможуть замінити, в певній мірі, втрачену руку. У цьому осторонь не залишаться ні волонтери, ні всі добрі люди, адже Микола Демчук, як і тисячі його побратимів, жертвують своїм життям заради нашого спокійного життя. І якби не втрачена рука, він знову готовий був би після поранення йти добивати ненависного ворога. З такими незламними синами Україна переможе!
В усі ці дні страшної війни багато матерів, жінок, дітей переживають і моляться за збереження життя, вилікування від ран своїх дорогих синів, чоловіків, батьків. Вірмо і надіймося, що повернуться вони живими додому, а нам всім виявляти захисникам підтримку, вдячність і пошану за той великий подвиг задля українського народу.
Марія РОМАНЧУК
