З початку російської агресії проти України Дмитро Харчук добровольцем пішов захищати свою країну. Нікому вдома не сказавши, записався у військкоматі. Пройшов військовий вишкіл з командою Правого сектору, хлопці також допомагали збирати продукти і речі першої необхідності на передову добровольчим батальйонам. На третю хвилю мобілізації Дмитра призвали. А коли була відправка (8 серпня 2014 року), журналісти «Голосу Лановеччини» писали про це, але Дмитро просив його не фотографувати «бо мама ще не знає». У 2014-му, як відомо, не так уже й багато було бажаючих добровільно їхати на Схід України, стримувати напад російських військ і так званих апалчєнцев. Дмитро Харчук, як нащадок свого легендарного діда — учасника ОУН УПА і названий в його честь, сміливо взяв у руки зброю. Не випадково й позивний отримав, як у діда — «Грім».
Після трьох тижнів навчальної підготовки десантник потрапив на передову. А там, звісно, не з медом. Наш лановецький волонтерський екіпаж провідував земляків на Луганщині, поблизу Новоайдару. Разом з Дмитром були Петро Сагадюк і Сергій Іванов (до речі, після 24 лютого Сергій приїхав із заробітків з-за кордону та добровольцем знову пішов на фронт, сьогодні він артилерист 44 бригади).
Демобілізувавшись у вересні 2015 року, Дмитро Харчук повернувся в рідні Ланівці. Ослаблений фізично (сумні наслідки війни), проте сильний морально, він поповнює ряди громадської організації «Воїни АТО Лановеччини», а невдовзі побратими обирають Д.Харчука головою спілки. Очолював також спілку об’єднання учасників АТО/ООС Тернопілля. Активна громадська діяльність, час від часу лікарняне ліжко (наслідки контузії, застуди), робота, сім’я (підростав син Володя і народилася донечка, яку батько назвав Вікторією) — все це хоч і віддаляло Дмитра від передової фронту, але не віддаляло від побратимів у тилу. Не оминав своєю увагою і сім’ї загиблих.
Після місцевих виборів його призначили старостою села. Уже маючи за плечима вищу педагогічну освіту, Дмитро у 2020 році вступає до Львівського регіонального інституту державного управління. А з першого ж дня повномасштабного вторгнення рф, як тільки закінчилася позачергова сесія міської ради, сільський староста прямує до військкомату. Наступного дня, разом із тернополянином Тарасом Пастухом їдуть самостійно його машиною у 80 десантно-штурмову бригаду. Хлопці з бойовим досвідом, тож без паперової «волоканини» їх зараховують в частину. А 26 лютого вони вже були на Миколаївщині.
З перших днів десантник з однієї гарячої точки потрапляє в іншу. Баштанка, Прибужани, Висунськ, що поруч досі окупованої Снігурівки на Миколаївщині, кордон між Дніпровською та Херсонською областями: Апостолове, Олександрівка, Велика Костромка, Широке, а далі – Донеччина та Луганщина: Слов’янськ, Олександрівка, Святогірськ, Бахмутське, Покровське, згодом — Білогорівка, Золотарівка, Підлісне, Лисичанськ, звідки відійшли до Сіверська… Кожну мить – під мінометними обстрілами та вогнем РСЗВ.
Двічі лановецькі водії-волонтери (брати Анатолій і Валерій Поцелуєви, Володимир Пшик і Сергій Магдич) навідувалися до Дмитра на передову з гостинцями.
Як і попереднього разу, мамі сказав, що поїхав на навчання, аби уникнути «зайвих сліз». Не сказав і дружині Ірині, яка була на останньому місяці вагітності (її тато також і атовець, і зараз добровольцем на війні). Проте довго приховувати правду не міг.
Коли дружина народжувала сина у Тернополі під звуки сирени, його батько разом із побратимами вели бої за звільнення Миколаївщини від російських військ. Тарас Харчук — син батька-воїна Дмитра Харчука, діда-воїна Василя Теслюка і легендарного прадіда Дмитра Харчука з’явився на світ 11 березня воєнного 2022 року. Дмитра на декілька днів відпустили згодом на хрестини. Хрещений маленького Тарасика — також воїн, ще й тезка, Тарас Пастух.
У червні Дмитро — студент Львівського регіонального інституту державного управління, мав би захищати магістерську на тему: “Державна політика забезпечення інформаційної безпеки України в умовах гібридної війни”. Із 35 чоловік у їхній групі 15 — хлопці. П’ятеро з них, як і Дмитро Харчук — воїни ЗСУ. А для українських захисників, як відомо, немає нічого неможливого: хлопці захищали свої роботи з передової. Дмитро — сидячи у підвалі неподалік Сіверського Донця. Завдяки Starlink іспит онлайн відбувся через систему Zoom. І тепер наш староста Буглівського старостинського округу отримав диплом магістра державного управління та адміністрування. Після війни, каже, згодиться — знання ніколи не бувають зайвими, а досвід вчить їх застосовувати в правильному руслі.
Дмитро нещодавно був у госпіталі. Зізнається, що навіть спілкуватися ні з ким не хотів — лиш би спокій (але лікарня не в тилу, тож тиша хіба снилася). Облюбував його місцевий кіт, який любить цукерки. Пухнастий у лікарні для солдат — це заспокійлива терапія та антидепресант. «Підшаманили» нашого воїна декілька днів — і знову повернувся на бойові позиції.
П’ять місяців безперервних боїв, а нині це, каже десантник, жорстока війна авіації і ракет, війна без правил і логіки з боку ворога — рф. П’ять місяців тривожних днів і ночей, втрат побратимів і нервового напруження. Не жаліється, що втомився. Але, все-таки, мабуть втомився. Переконаний, що військовим, котрі з перших днів у боях, потрібен відпочинок і моральне перезавантаження хоч на декілька днів. І важлива така ж надійна заміна на фронті, щоб не з примусу, не як покарання за якісь гріхи чи злочини відправляли на передову, а вмотивованих, які усвідомлюють, з якою метою взяли в руки зброю. Бо захищати свою батьківщину, вважає Дмитро Харчук, — це не покарання, це привілеї!
Господньої опіки вам, наші захисники! Гордимося вами усіма і чекаємо вдома з Перемогою!
Наталя ГАМЕРА
