Ліза ніколи не була на Заході України. Та й українською практично не спілкувалася на своїй рідній Херсонщині. Однак сьогодні вона чудово послуговується державною мовою. Більше того: шкодує, що не знала України раніше так, як хоча б зараз. А пізнати країну її спонукала війна.
Історія цієї сім’ї – приклад відважності, вірності обраній професії, почуття обов’язку.
Дмитро і Ліза працювали у поліції в одному із міст Херсонщини. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії, Ліза перебувала в декретній відпустці, на останньому місяці вагітності. Подружжя очікувало народження донечки.
Поліцейський відділок виїхав, контролювали порядок у місті добровольці
Дмитро розповів, що 24 лютого усіх поліцейських викликали по тривозі. Зібрали зброю, всі документи, важливі речі та відправили в більш безпечне місце, бо будь-якої миті місто могли окупувати росіяни. Працівники поліцейського відділку евакуювалися 25 лютого, а Дмитро і ще зо два десятки його колег залишилися в місті через сімейні обставини.
— Щоб не працювати відкрито, організували власну так звану патрульну службу із 10 чоловік, — каже херсонець. — Потім до нас приєдналося з пів сотні добровольців, власників мисливської зброї. В одному із бомбосховищ створили штаб, патрулювали цілодобово у дві зміни вже з 26 лютого. Снаряди розривалися, ракети літали, у людей була паніка, масово знімали готівку в банкоматах, розбирали продукти і речі першої необхідності в магазинах. Були різні конфліктні ситуації, тож потрібно було слідкувати за порядком. Ті, хто без зброї, контролювали виклики. Але на дрібні чи незрозумілі виклики ми не виїжджали. Налагодили контакти з Апостолівським райвідділом, добровольці знаходили пальне, небайдужі люди постачали все необхідне, ми моніторили переміщення російських військ. Місцевий краєзнавець Андрій Салецький з 25 лютого почав займатися евакуацією людей. Сміливий хлопець. Був випадок, коли в машині пробилося колесо, так він міняв його прямо на ворожому блок пості. Коли в наше місто зайшли військові ЗСУ, скоординували їх на місцевості, допомагали з їжею, постачали все вночі. Згодом в районі почали з’являтися мітки, працювали диверсійно-розвідувальні групи (ДРГ). Але мітки — це, швидше за все, був відволікаючий маневр окупантів і ДРГ. Ситуація щоразу накалялася, обстріли посилювалися.
І при всьому цьому Ліза щодня перебувала у штабі разом з чоловіком. Так, каже, їй було спокійніше, бо дома б тільки переживала від невідомості. Сама ж працівниця поліції, тому хотіла знати все, що відбувається, в чомусь навіть і допомагала.
Рішення про евакуацію приймали поспішно
— З 10 березня росіяни з окупованої Нової Каховки пішли у нашу сторону, — пригадує жінка. — До «Кавуна» (пам’ятник ягоді, про який знають усі місцеві) дійшли 12 березня. Наступного дня вдарили по блок посту ЗСУ. Після цього ми вже почали ховатися у підвал через прильоти «Градів». Щоразу спускалися у сховище з «тривожними валізами» і з теплою водою в очікуванні можливих пологів. Термін якраз на ці числа припадав. Зі мною була поруч знайома медичка.
— В ніч з 13 на 14 березня з 19 вечора до 5 ранку бомбили, — розповідає Дмитро. — Перші серйозні прильоти були на свиноферму і РЕМ, поблизу гатили Велику Костромку (Дніпропетровщина). Я вже просив дружину виїжджати, бо в лікарні не залишилося медиків, які могли б прийняти пологи. Десь опівночі хотіли виходити з укриття і йти додому, а тут знову «Гради». Земля здригалася, то ми забилися в куток і мусіли залишитися в підвалі. Тепер остаточно вирішили їхати. Та ще й було чути військову техніку, гул страшний, ми тільки здогадувалися, що це окупанти, але достеменно і не знали. Дочекалися о 8 ранку закінчення комендантської години, закинули в машину деякі речі і погнали на Кривий Ріг. Дорога погана, траса прострілюється. Мчали швидко. Батько подзвонив до свого кума на Тернопільщину і просив прийняти нас. Він не відмовив. І так ми вперше почули назву міста «Ланівці». Чесно, ніяк не міг запам’ятати. Декілька разів перепитував, коли налаштовував навігатор. А знаків нема, дороги не знаємо, та ще й у Лізи начебто починалися перейми…
Тривожна подорож на Лановеччину, коли почалися перейми
— Вночі дзвінок з Херсонщини, –згадує Ігор Шаринський. — «Куме, син з невісткою хочуть виїжджати. Може, приймеш до себе?» Шо таке дурне питаєш, кажу, — прийму!
Отець Ігор Шаринський — благочинний на Лановеччині ПЦУ. Свого часу проживав разом з дружиною і служив священником на Херсонщині. Там знайшли друзів, які згодом стали хрещеними батьками їхній дочці. З початку повномасштабного вторгнення у будинку священника у Ланівцях знайшли тимчасовий прихисток 16 (!) людей.
— Діма дзвонив мені, коли вони з Лізою були вже в дорозі. Я вказав йому напрямок, маршрут розділив на частини, щоб легше було користуватися навігатором. Питає мене, чи є в Ланівцях пологовий. Є, кажу, завтра дізнаюся ситуацію, чи приймають вагітних. Ні, треба сьогодні, вже, бо Ліза ось-ось народить. А я ж взагалі не знав, що вона вагітна. Подзвонив до головного лікаря Лановецької лікарні, він порадив найближчу лікарню в Збаражі, бо в Ланівцях пологовий закрили.
Херсонці тільки заїхали в Умань, як в Лізи відійшли води. Декілька годин в запасі було, тому молода жінка твердо вирішила прямувати на Тернопільщину, хоча чоловік наполягав залишитися на Черкащині. «Хотіла, щоб дитина народилася на бандерівщині», — каже.
Варварушка
— На телефоні — 2% зарядки, — схвильовано пригадує Дмитро. — Постійно треба бути на зв’язку з отцем Ігорем, щоб знати куди їхати. Перед Хмельницьким довжелезна черга на блок посту. Всі нервуються, а я ще більше, бо обмаль часу. Написав на листочку ручкою «Пологи», тримаю його в руках і їду по зустрічній. Перевірили документи, пропустили. Мчимо далі. Трохи заблукали, навігатор завів на об’їзні дороги. Стемніло вже. У Кошляках побачили якогось чоловіка, запитав у нього дорогу на Збараж. А він каже, що не знає, і ніби пішов когось питати. Через деякий час приводить чотирьох і давай розпитувати: хто, звідки, куди, а чи справді вагітна. А я бородатий, здоровий дядько, мова з акцентом (сміється — прим.авт), певно видався їм підозрілим. Але якось розібралися, то потім ті хлопці супроводжували нас майже до Збаража. Біля лікарні вже чекав отець Ігор. Медички привітні, гарно нас прийняли, забрали дружину, а нам сказали зранку приїхати, бо то ще не скоро буде.
Але немовля народилося, коли молодий татусь ще й не встиг повечеряти, як вночі прибув у Ланівці. Від щастя плакали разом з отцем. Через три дні маму з дитиною виписали. Вони півтора місяці жили у Шаринських. Дівчинку назвали Варварою. Лагідно вона у них «Варварушка». Рідкісне ім’я. Чому Варя? Бо лікар на УЗД, коли побачив, що дівчинка, запитав: «Ну що, як свою Варварку назвете?» Він так на всіх дівчаток говорив. А майбутній мамі сподобалося ім’я Варвара і Ліза вирішила, що буде Варвара. Дівчинка з’явилася на світ 15 березня з вагою 2 кг 540 г. Зараз їй уже чотири місяці.
Коли я навідувалася до цієї сім’ї, то в подарунок принесла сплетене спицями одіялко. Це ручна робота Ольги Сергіївни Мамчур. Її племінник Дмитро Головко загинув на війні у березні. І, щоб хоч якось чимось зайняти свої думки в очікуванні тіла хлопця (понад два місяці), вона в’язала. Подарувала моїй внучці одне, а два передала іншим діткам. Ще одне одіялко чекає свого власника чи власниці.
Ось такі вони, історії з війни. Невдовзі батьки Лізи і Дмитра також приїхали на Лановеччину. Але про них та їхнє життя в окупації — в окремому матеріалі. А Дмитро, як тільки прибув у Ланівці, написав рапорт до місцевої поліції. Відтоді й на роботі. Каже, що колектив хороший. Працює. Його відважна і мужня дружина наразі насолоджується материнством. Мріють про повернення додому. Тільки після перемоги.
Наталя ГАМЕРА
