Назар повільно розплющив очі. Яскраві промені сонця, пробившись крізь соснове гілля, доторкнулися до обличчя. “Де я…” — прошепотів пересохлими устами.
— У госпіталі, солдатику. Ти народився вдруге, — озвався дівочий голос, в якому вчувався легкий акцент.
Повернувши голову, побачив кругловиде личко з кирпатим носиком і сірими очима, біляве волосся, що хвильками спадало до ліжка. Сонячне тепло, дівочий голос на мить наче притупили біль, ожививши зранене тіло. Дізнався, що його з поля бою винесли побратими, а військовим лікарям довелося кілька годин повертати до життя. У пам’яті, мов спалах, зринув той бій, коли за кілька метрів розірвався ворожий снаряд, розсипавши навколо смертоносні осколки.
…Солдат, опритомнівши, відчув, що хоче знову побачити дівчину з волоссям, осяяним сонцем. Та й вона, чергуючи, поспішала спершу до нього, спокійного, з мужнім обличчям. Метушливо поправляла подушку, постільну білизну, в душі радіючи його одужанню. Інші хворі не ображалися, відчуваючи їхню прихильність один до одного.
Звали її загадковим іменем — Лаура. Дівчина, всупереч волі батька, нещодавно влаштувалася працювати в розгорнутому неподалік її хутора госпіталі. Пізніми вечорами довго засиджувалася біля ліжка Назара. А він, немов боячись її втратити, брав дівочу маленьку руку в свої селянські долоні й не випускав доти, поки не засинав.
Настав час ставати на ноги і пробувати ходити. Лаура, випереджаючи медсестру, першою була поруч. Підтримуючи, обіймаючи худенькі плечі, підбадьорювала, радіючи кожному його новому крокові. Слухаючи естонські слова, хлопець відчував у них лагідність і ще щось, що тривожило солдата. Він не раз лежав у ліжку до ранку без сну. Лише думки губилися одна за одною. Не міг збагнути своїх почуттів і з роз’ятреним серцем, в неспокої очікував світанку. Поранені солдати спостерігали за їхніми взаєминами, неоднозначно оцінюючи їх. Хтось схвалював, бо це ж молодість, хтось сумнівався, мовляв, не час для почуттів, коли триває війна й навіть найближче майбутнє залишається невідомим.
А Назар написав батькам про те, де перебуває, ніби між іншим згадав про Лауру. А може й усвідомлено це зробив?! Бо з малих літ знався з сусідкою Ольгою, яку йому пророкували в дружину. Він часто порівнював її з Лаурою, такою довірливою, стриманою, зі шляхетними манерами. Дівчина вабила північною красою й заворожувала милозвучним голосом.
Нарешті Назар зрозумів, що між ними спалахнуло кохання, яке затуманювало голову. Інколи навіть зривався з ліжка, бо птахою билася думка: “як же її покину, адже невдовзі на фронт”.
У переддень, коли мав залишати госпіталь, Лаура впевнено, незважаючи на опір хлопця, повела його на хутір. Вразило ошатне подвір’я, міцні будівлі з дерева на зруб. За ними розкинувся великий садок із розлогими старими яблунями, гілля яких аж гнулося від важких плодів. Гуділи над вуликами бджоли. Назар жадібно вдихав сповнене цілющих пахощів повітря, таке ж, як удома. Тишу сполохав гавкіт собаки. З хати вийшов статечний сивочолий чоловік із довгими прокуреними вусами — такий схожий на Назарового батька. Він пильно глянув на гостя, запросив у світлицю, обережно добираючи слова, розпитував, хто і звідки, якого роду молодий гість. Слухав уважно, пожвавішав, коли почув, що хлопець із Західної України, має діда, якого назвали “куркулем” та вислали на Далекий Схід. Зізнався господар, що спецпоселення не оминуло і його братів, які відмовилися вступати в колгосп. Прохолодна зустріч змінилась на крихку симпатію і щаблинка за щаблинкою встановлювався місток довіри між двома чоловіками.
Лаура повела Назара на невеличке озеро, оточене лісом, весело підбігла до великого квітника, що буяв осіннім різноцвіттям. А за садибою лежало ще не зоране довге поле.
Наостанок, мов застерігаючи хлопця від небажаних наслідків, батько делікатно мовив про єдину дочку, якій бажає тільки щастя і він щодня молиться за її добру долю.
…Перед від’їздом на фронт Назар раненько навідався на хутір, щоб попрощатися. Застав господаря на полі. У розхристаній, потемнілій від поту сорочці, чоловік упевнено ступав за плугом, прицмокуючи на пару вороних. Помітивши гостя, зупинився. Назар потиснув мозолясту тверду руку. Дивлячись на орача, що міцно стояв на землі, хлопець згадав свого батька. “Як він там?” Пряний запах свіжої ріллі нагадував український чорнозем. Раптом забаглося знову відчути смак селянської праці й тіло інстинктивно подалося до плуга. Впевнено взявся міцними руками за поручні плуга, торкнув віжками коней. За ним побігла свіжа скиба. Не помічав, як пильно дивляться на вправного орача батько й донька.
На прощання спакували в солдатський наплічник продукти. У старого на очах блиснули сльози…
Очікуючи автомобіль, Назар і Лаура присіли біля сосни. Від хвилювання необхідні слова розвіювались, лиш дивилися одне на одного, запам’ятовуючи кожну рису обличчя. Стемніло. Глянувши на вкрите зорями небо, Лаура мовила, що за повір’ям її народу треба знайти свою зірку, яка збереже щасливу любов. І вони відшукали ту, що мерехтіла таємничим блиском на заході небесного океану. Раділи, коли зривалась жаринка з котроїсь зірки і падала на землю. Кажуть, на щастя. Лише круглолиций місяць сумував, обійнявши закоханих своїм покривалом.
…Листи Лаури ставали для солдата джерелом відваги, незважаючи на смерть, що ходила поруч. Щоразу перед боєм Назар шепотів молитву. Хлопець хотів вижити, зустріти свою кохану.
Живий і неушкоджений фронтовик, на поклик батьків, які благали негайно їхати додому, не міг не відгукнутися. Їхав, думаючи, що це ненадовго. А сталося, що назавжди. Жив із роздвоєною душею. Одна перебувала тут, в рідній оселі, де мешкали недужі батьки, які не могли обійтися без його допомоги, а друга кликала до Лаури. На естонський хутір йшли листи з України. Дівчина теж не могла залишити батька, якого почало підводити серце.
Передвісником нещастя стала біда з мамою Назара. Злягла й не підвелася з ліжка. А через якийсь час з естонського хутора надійшов лист, написаний незнайомим почерком. То була звістка про смерть Лаури від випадкової кулі. У лісі зчинилася стрілянина, а дівчина, яка поралася в той час на городі, не встигла сховатися.
…Минав час. Якось мати, дивлячись на постійно зажурене обличчя сина, перехрестившись, мовила: “Видно, була б естонка тобі доброю дружиною, а нам невісткою”. Син поринув думками у минуле, уявляючи себе поруч з коханою, в оточенні батьків — селян з України та Естонії. Наче лещатами стиснуло серце. Мовчки вийшов на нічне подвір’я. Пильно вдивлявся в зоряне небо, шукаючи ту єдину зірку, що була свідком фронтового кохання.
Григорій ВОЛЯНЮК. с.Борсуки.
