Крізь тонке мереживо солодкого сну пробивається тихе мамине «Іванусю, прокидайся, Різдво…». Після пробудження так і почувається легкість, невагомість, ніби серце відкривається, щоб ось-ось впустити радість від народження Сина Божого. Сьогодні всі обов’язки приємні, клопоти — незвичайні. Ще вдосвіта мама і бабуся розпочали готувати 12 страв, серед яких найважливішою і найсмачнішою є кутя. З-поміж усіх приготувань, чи не найбільше до душі плести дідуха. Завжди захоплено дивлюся на те, як спритно і до ладу пучки з жита або пшениці в татових руках перетворюються на тугий сніпок — дідух, що вважається оберегом, символом урожаю і добробуту.
Моє серце переповнює трепет, бо знаю, що незабаром цей момент настане — зійде Вифлиємська зірка, і враз мені уявляються втомлені Марія з Йосипом, які нарешті, після довгої дороги, знайшли прихисток в невеличкій стайні.
Перед вечерею ми обходимо обійстя з кутею та малюємо на дверях хрестики крейдою, щоб ніяка нечисть не могла переступити поріг. Щиро вірю, що кожен мій рух, думку супроводжує Бог, тому в цей день роблю усе дбайливо і без поспіху. Тим часом, всі домашні, які не справляли обхід, облаштовували стіл для найсвятішої вечері у році. Під столом вже лежить оберемок сіна і соломи, а на ньому по чотирьох кутах розкладені зубчики часнику, щоб позбутися злої сили не тільки на Святий вечір, а й на весь рік. Ну, а для дітвори в хаті був звичай, який завжди неймовірно їх тішив, а старших смішив. Малеча лізла під стіл і кукурікала, хрокала, мукала, ґелґотала і видавала інші звуки домашніх тварин для того, аби вони здорові водилися і множилися.
Настає довгоочікувана пора і тато сповіщає, що засяяла різдвяна зірка. Від цієї звістки про народження немовляти по моєму тілу розливається тепло. Усвідомлення, що народжується Спаситель, так сильно охоплює мене, що на очі навертаються сльози. Ці сльози — не інакше як від великої любові і радості. Настає спільна молитва і вечеря. Від мерехтіння свічки мені думається про дивну зорю, що показує дорогу царям до малого Ісусика.
Вночі йдемо на службу до церкви. Неможливо описати всю красу різдвяного богослужіння. Оздобленість храму, величні церковні співи та глибокі молитви творять неповторну атмосферу, змушують серце підніматися до неба і якнайповніше осягати значення Різдва Христового.
Зранку 7 січня з не менш благодатними почуттями поспішаю привітати своїх рідних. Вітання «Христос народився! Славімо його!» є для мене найдобрішими. А продовжують лунати ці вітання в колядках. Ох, як же старанно, дзвінко й голосисто у нас колядують, ходячи від хати до хати, так, що ти просто не можеш бути байдужим, не втримуєшся і неодмінно долучаєшся до тих прославляючих співів. Мабуть, це найкраща традиція. Обов’язково кожного Різдва я вивчаю нову колядку, щоб радувати ними своїх бабусь і дідусів. Вони завжди дитинно дивуються ще не чутим колядкам, а я дуже старанно й вправно виспівую, аби їм точно сподобалося, і, звісно, ніколи не залишаюся без щедрої похвали. Найохочіше чекаю й на різдвяний вертеп, по якому ще довго відчувається насолода і тепло в грудях.
Щороку, після веселих та гучних свят, ловлю себе на думці, що таки саме це Різдво було найкращим!
Іванна РИКУН, студентка 3 курсу факультету філології і журналістики ТНПУ.
