Жанна Іванчук — звичайна 43-річна сільська жінка. Вже 14 років працює на фермі, завжди усміхнена, позитивна. Вона мати п’яти прекрасних дітей: Мар’яни (22 роки), Іванки (20 років), Колі (19 років), Валі (9 років) та Уляни (5 років). Їхня велика та дружня сім’я живе в охайній оселі в Татаринцях, один за одного стають горою, завжди ввічливі та доброзичливі.
Нас гостинно запрошують у хату, де чути дитячий сміх. Валя й Уляна спокійно замальовують, а пані Жанна готова поділитись секретами свого виховання.
— Мати з бабою мене вчили: “Як хочеш, щоб ставились до тебе, так стався і до інших. Хочеш, щоб поважали — поважай, хочеш щоб тебе послухались — слухай інших, хочеш, щоб тобі допомагали — допомагай, тебе б’ють — бий”. Ще мене вчили поважати старших, і цю рису я теж передала своїм дітям, напевно тому вони такі слухняні. Для мене слово старших — закон. Якщо для мене авторитетом є думка мами, бабуні, так і для них. Ніяких аж таких секретів немає. Наче ж роблю, як усі інші.
З приводу відкритості та комунікабельності своїх дітей Жанна Іванчук каже: «Я їх не закривала вдома. Ще з дитинства вони спілкувались з іншими, знали, що сказати і як підтримати. Завжди мої діти в дружній купочці, бо я їх ніколи не ділила. Всі для мене рівні: нема кращих, гірших. Якщо щось куплялось, то ділилось порівну на всіх. Навіть якщо це була одна цукерка — кожен мав отримати по маленькому шматочку. Інакше ніяк».
Поки Валя з Уляною замальовують, запитує, чи підтримує мама всі їхні захоплення.
— Так, — одразу відповідають, пані Жанна додає. “Будь-які поривання моїх дітей не залишаються без уваги. Я завжди стараюсь їх підтримати, даючи право вибору — або ви це робите і отримуєте, або не робите і не отримуєте. Мої діти зазвичай роблять правильний вибір. У них різнопланові захоплення. Здебільшого, моїм дітям, як і мені, легко дається математика і точні науки. Щось писати — це вже не дуже їм до вподоби. Головне — завжди підтримати дитину. Навіть коли старші вступали, я всього лиш давала приблизний напрям, а право вибору завжди залишалось за ними. Як я для дітей — так і діти для мене головні порадники.
Радо Валя й Улянка показують свої захоплення: замальовки, зроблену своїми руками рамку, копілки, які допоміг зробити Коля. Улянка декламує напам’ять вірші під гучні оплески своєї сім’ї. Валя теж читає напам’ять вірш, який ще не вивчила до кінця Улянка.
На підвіконні — безліч вазонів. На всі свята діти дарують їх матері, знаючи, як вона захоплюється квітами.
Жанна Іванчук — вдова. Єдине, що не дає опускати руки — це її діти. Заради них вона ставала сильнішою, більше працювала, щоб вони мали, що хочуть. Та це не єдиний удар долі для цієї сім’ї.
Під час дистанційного навчання в Іванки почав падати зір. Вона вважала, що це через комп’ютер, ноутбук, телефон, постійне навантаження на очі. Однак, головна причина була далеко не в цьому. Медики діагностували пухлину в голові.
— Лікарі не можуть точно сказати, звідки в мене взялася пухлина,– каже Іванка. — Може бути вродженою і так довго не розвиватися, а може бути генетичною. Після встановлення діагнозу мені зробили 2 операції. Першу — 21 січня в Тернополі. Вставляли трубку, щоб зменшити тиск в головному мозку. А 1 лютого у Києві видалили пухлину. Проте вона встигла передавити зорові нерви, через що і виникли проблеми з зором.
Самопочуття Іванки нині краще, в порівнянні з тим, як було. Скаржиться, що іноді болить голова, швидко втомлюється, важко ходити. Через пів року після операції все піде на покращення і зір повністю відновиться, або ж може статися навпаки. Головне — вірити, що все буде добре.
З коштами допомогали сусіди, збираючи їх в селі, навчальні заклади, де вчилась Іванка, міська рада. Хтось замість грошей допомагав продуктами. Завдяки такому об’єднанню зусиль вдалося оплатити вартість операцій.
Як би життя не било сімейство Іванчуків — вони терпляче переносять всі удари долі, ніколи не опускають руки, допомагають іншим. Коля, або як ще його називає мати «маленький хазяїн», виконує всю чоловічу роботу. Якщо мама щось не встигає, діти миють посуд, прибирають, поливають вазони. Коли мама сильно втомиться і засне — в хаті суцільна тишина, що теж є своєрідною поміччю. Найстарша донька Мар’яна підпрацьовує у магазині і допомагає фінансово, стипендія за сумлінне навчання теж поповнює сімейний бюджет.
На вулиці Валя і Улянка грають м’яча, розповідають про котів, ведуть до собаки і показують новонароджених щенят. Валя зізнається, що їй подобається волейбол, а Улянка обожнює грати в «Собачий патруль». По секрету дівчатка розповідають мені, в чому сила їхньої сім’ї. Це підтримка один одного. Пані Жанна також стверджує, що головна сила сім’ї — у підтримці та дружності.
Сніжана СЕМЕНИШИНА,
студентка групи В-41 Галицького коледжу ім.В.Чорновола.
