Є у нашій громаді село Соколівка. Ніхто й не знає, звідки походить назва, але те, що птахам (соколам теж) є де гніздитися — то факт. Місцевість — мальовнича.
Що цікаво: до 1990 року Соколівка була вулицею села Вишгородок. Воно й не дивно, бо географічно — це приватні поселення, побудовані майже лише з однієї сторони. А встяж дороги — річка Свинорийка. Тягнеться вулиця 3 кілометри і вздовж та трохи під гору — з десяток природніх джерел.
До 2007 року в Соколівці проживало 207 осіб, у 2011-му — 189. Нині у 43 дворах живе близько ста мешканців, тільки 10-12 з яких — діти-дошкільнята і школярі. Коли навчальний рік, то вулицею курсує шкільний автобус, а загалом громадського транспорту тут десятиліттями не бачили.
Старожили по-народному називали кожен куток своєї Соколівки: Підгора, Долина, Заселяни, Осередок. “Вигнала гусей на Осередок”, “Заселянська худоба до нас зайшла”, Йду по воду у Підгору” та ін. Але зараз такими назвами практично й не послуговуються. Їдеш вулицею і… пустки, хащі, кропива по коліна, занедбані обійстя і присадибні наділи. А колись тут був клуб (певно, ще до 90-х), магазин до 2010 року, а сьогодні є лише церква Воздвиження Чесного Хреста. І цвинтар. Мабуть, тому й назвали вулицю селом, бо має церкву та цвинтар…
Як живуть соколівчани, які проблеми їх турбують, на що сподіваються, як дають собі раду — про це у розмові з декількома мешканцями.
“Гарно в нас тут, правда? Ще мене сфотографуйте!” — гукає з підводи чоловік, проїжджаючи мимо. Я саме зупинила своє авто, щоб сфоткати знак “Соколівка”.
Євдоким Волянюк завзято почав розповідати про все, що і накипіло йому особисто, і що десь почув та прийняв за правду, і про своє буденне сільське життя:
— Ото накосив корові в однієї жінки на подвір’ї. А я знаю, чи худоба буде їсти ту хопту? Вже й пасти нема де — повиорювали пасовиська, позабирали землі всі ті маючі олігархи, а я все життя тут прожив і не маю де сіна заготувати. Зараз, як не заплатиш, то нічого не матимеш. А гроші де взяти на ті хабарі? На роботу влаштуватися — плати, за навчання дитині — плати. Газ і світло таке дороге, що пенсії не хватає, ломаками хіба палити… то іх заготувати треба мати здоров’я. Молодь з села втікає, назад не повертається, бо нема роботи. Ті, що мали в селі хоч якусь копійчину, то їх вже скорочують. Моя дочка бібліотекарем працює, то сказали, що закриють бібліотеку. А де їй тепер подітися? Всі ж за кордон не поїдуть, а тут не дають заробити, як не старайся. Зараз і пожалітися не знаєш до кого піти. Понапридумували тих начальників, а вони ні за що не відповідають, проблем вирішити не можуть. Тільки зарплати собі беруть, а люди бідують… Хіба це життя? Руки попухли від роботи тяжкої, а до чого доробився? І на морях ніколи не був. І світа Божого не бачив… І що мені та Україна? Що я маю з її незалежності? Які мені умови в селі створили? За кордоном люди в селах мають роботу, асфальтована дорога, є світло, діти мають куди подітися, всі чистенькі ходять. А до нас тут нема нікому діла… Отак і живемо.
Лариса Пивоварчук — учасниця бойових дій, парамедичка. Щойно повернувшись із госпіталю, де сама проходила курс лікування, одразу ж взялася до сільської роботи. З чоловіком тримають маленьку господарку (на час нашої зустрічі саме сіно для кролів згортала). Ця тендітна, але відважна жінка жодним словом не обмовилася про труднощі ні в зоні бойових дій, ні працюючи фельдшеркою в селі, ні в буденній домашній роботі. Не лякають її ні сніги, які потрібно відкидати з подвір’я, ні неосвітлена й непрогорнута взимку дорога до центральної траси, ні те, що вода в криницях подекуди пересихає. Хвилює її, що люди від безвиході та незайнятості спиваються, і, що найгірше — жінки. Їм немає інтересу до життя, їхні обійстя занедбані, в хаті кусня хліба може не бути, зате спиртне знайдеться. А ще тривожить, що в пошуках заробітків селяни женуть самогонку і продають її таким нещасним. Про що можна поговорити з цими людьми? Що з ними може бути спільного? Для них ні держави немає, ні війни в державі вони не відчувають. А Лесю (так її називають) душа болить за хлопців-захисників, які з війни повертаються з психологічними травмами, нерідко інвалідами. Їм легко? У самої син також учасник бойових дій. Мати, якби її воля, зробила б усе можливе, аби в дітей було все добре.
Пані Леся — милосердна, щира, щедра і відкрита жінка. Каже, що любить своє село і ніколи б не проміняла його на життя у місті. Але шкодує, що кожен тут сам по собі. Згадують зі своєю однокласницею-коліжанкою Марією Яблонською дитячі роки, як веселилися на пасовиськах, як грали, ніби вона “буцім” медсестра, робила “уколи” хробакам і жабам, а Марія — “ліпила” тістечка, була кондитеркою; збирали суниці, гриби, шукали собі заняття й іграшки посеред своєї сільської краси, яку навіть і не помічали, “їли” свіже повітря, ходили по болоту пішки до школи, але більше раділи дрібницям, навіть дефіцитному тоді морозиву… У сучасних дітей, звісно ж, і забаганки, й можливості та забавки інші. І надворі, навіть сільські, менше часу проводять, аніж їхні батьки чи бабусі-дідусі. Морозивом не здивуєш, а про хліб зі смальцем чи сметаною (або вмочений у воду) та посипаний цукром і не чули.
Зрідка по вулиці проїде хтось на велосипеді, часом проженеться поодиноке авто, протарахкотить якась підвода чи трактор. А на шум з дороги часто виходять подивитися: “хто ж то поїхав?!” Навідуються часом до спорожнілих батьківських хат діти, щоб город чи садок доглянути, надихатися свіжістю і назад — до міста. А ще Соколівкою час від часу проїжджають заготовачі металобрухту, худоби чи пір’я або якихось продуктів. То так горланять в рупор, аж собаки лякаються…
Спогади, каже пані Леся, хороші з дитинства, але де б не була — сумує за Соколівкою. І жити в місті не змогла б. А в селі — якщо господар, то ради собі можна дати. У Пивоварчуків на городі та подвір’ї — усе до ладу: чоловік постарався (любить “цяцьки” різні, тож висять усюди, як на ялинці, — жартує жінка). А ще я звернула увагу, як у них “замикають” двері в хаті — віничком. Моя бабця підпирала палкою, або вішала на клямку патичок… Довіра… Господиня зізнається, що красти в них нема що, та й звикли роками так робити. Хто прийде зі своїх, розуміє, що вдома, десь поблизу, але не в хаті…
Віра та Василь Пенцаки — сусіди Пивоварчуків. Одні про одних говорять лише хороше. Між їхніми хатами — втоптана стежечка через город. Не часто в Соколівці сусіди живуть лише через город. Буває — хата від хати, де ще є люди, через десятки метрів.
Бабуся була вдома сама, коли я до неї навідалася. Господар пас корову на березі.
— Ще донедавна люди мали більше худоби, — мовить Віра Кіндратівна. — Зараз коло нас лише четверо пастухів. Але триматимемо корівку тільки до зими, а потім продамо. Мені 79 років, Василю Пилиповичу — 84. Не те здоров’я. Але сусідів маємо добрих, діти все помагають. І сіна заготовлять, і городи оброблять, і продуктів навезуть. Колись до Білки (це сусіднє село) йшли за хлібом, а нині біди нема: можна і спекти, і купити все. Дорогу зробили, нема вже того болота. Коли в церкві правиться, то дід везе мене на тракторі, бо далеко вже не зайду. Є хліб, до хліба, щодня ложка молока. Сушимо яблука, ягоди, м’яту на чай. Продукти всі натуральні, водичка добра, повітря чисте, люблю, як пахне щойно скошена трава, навіть кропива гарно пахне… Є все, тільки добра в державі нема, радості мало, заздрість поміж людьми від того, що хтось краще живе, хтось більше заробляє. Раніше всі були однакові, не було такого, щоб не працювали — всі по роботах. А зараз людей не цінують. Старим вже ніби й однаково, а як бути молодим?
Розчулилася Віра Кіндратівна, занурившись у спогади:
— Такий у нас хороший куток був: на Різдво колядували, ходили один до одного в гості чи на підмогу, співали багато. А нині ні колядок, ні українських пісень в Соколівці не чути. Кожен сам в своєму світі живе, в своїх клопотах. З тих, хто ще залишився, багато байдужих до всього. Весілля зараз — рідкість. На похорон стараються прийти всі. У церкві відправа кожної третьої неділі, бо священик служить ще у Вишгородку, де його основна парафія.
Стривожена жінка, що на вулиці радіо давно вже не працює. Добре, що зараз листоноша хороша — і привітна, і пенсію вчасно принесе. А була така, що вміла й обманути людину, а щоб газету передплатити, то сказала, аби приходили самі за нею на пошту… З тих пір не передплачує ніякої преси. Каже, що дочка привозить газети з Тернополя.
— Я ні на що не нарікаю, — каже бабуся. — Всім задоволена. Дякувати Богові, що маємо з дідом добрих дітей. Ще нам орендар насіння дає безкоштовно, зерно чи гроші за пай, на свята нас не забувають (це про Філію «Рідний край» ПрАТ «Зернопродукт МХП» — прим. авт.). Аби ще Господь дав здоров’я нам з дідом ходити і щоб мир в Україні був, спокій та достаток у всіх.
Звістка про те, що в Соколівці купив хату атовець і його багатодітна сім’я переїжджає з міста жити в село, не просто здивувала соколівчан… Такого рішення селяни зрозуміти не могли. Десять років ніхто в будинку не жив, зарослі до нього були, наче в лісі. Але за деякий час нові власники хащі розчистили, посадили квіти, город, молоді деревця, провели інтернет, завели бджіл і всяку домашню живність. А невдовзі на городі встановили сонячні панелі. Взялися за ремонт у хаті. Всю цю клопітку роботу можна описати декількома реченнями, але насправді все було дуже непросто.
— Мати в селі будиночок була моя давня мрія, — зізнається Лєна Глушок. — Але я навіть уявити не могла, наскільки складно для мене буде тут жити. Мої знайомі не могли повірити, що я, педантична, маю хорошу роботу в Тернополі і раптом… глухе село з хатою без комунікації й елементарних зручностей. Але чоловікові було важко психологічно в багатолюдному мирному місті серед тих, для кого війни в державі не існує. «Давило» все: люди, шум, в установах байдужість і нерозуміння, «футболили» по різних кабінетах у пошуках якихось довідок, в маршрутках, рейсових автобусах часом доводилося чути неприємні речі… Хотілося заховатися від такого соціуму. У Вишгородку живе брат Віталія, тож ми вирішили оселитися в Соколівці. Варіант купівлі садиби нам підходив по бюджету.
Першу ніч подружжя пережили з жахом. Зізнаються, що якби було тоді своє авто, то тікали б посеред ночі. Ледь дочекались ранку в тій сирій і страшній хаті, коли здавалося, наче якісь комахи лазять по них, гризуни бігають, вкриває холодний піт… Але зранку Лєна, вийшовши у двір, який напередодні разом з чоловіком розчищали, почала розплановувати, де посадить квіти, яку живність заведе, але насамперед облаштують санвузол. Три місяці наводили лад…
— Я не знала, як садити бараболі, як користуватися сапою, лопатою, як палити в грубці. Максимум, що вміла робити, то це пересаджувати орхідеї, — розповідає соколівська тернополянка. — Ми завели курей, кролів, взяли теличку, козу, свиню, індичку, собаку, кота. Але свиня виявилася безплідною. З усього виводку кролів залишилося одного ранку в живих тільки двоє, решта здохли. Куниця курку вкрала. Індичка в нас на яйцях сиділа, така гарна, з манікюром (це ми позначили, що то наша). А її вкрала лисиця. Одні втрати. Прикро, бо всі тваринки в нас ручні, а свиня Матрасик ще й знала команду, як треба приготуватися на селфі… Коли йдемо на пасовисько по корову, то біжить рядочком вся наша живність. Я ніколи не уявляла, що ввійду в такий шалений азарт сільського життя, доїтиму корову і козу. Коли вперше рубали курку, то вибачалися перед нею, що позбавляємо її життя… Думали сир робити і продавати, свиней розводити, але якось не йшов нам той сільський бізнес. Проте головне — не здаватися, вірити в себе і не жаліти себе!
З такими позитивними людьми спілкуватися легко. Але їхній біль і тривога глибоко сховані подалі від людського цікавого ока. В Лєни та Віталія — троє дітей: 22-річна Яніна, 16-річний Юра і Даринка, яка цього року піде в перший клас. Коли наймолодшій донечці не було і року, Віталій (у 2016-му) пішов служити. Його «Як не я, то хто?» чули неодноразово у військкоматі ще з 2014-го, але повістку не поспішали давати, бо ще навчався у виші, та й в армії свого часу не служив. У 2016 році все-таки підписав контракт, відправили у війська виконувати секретні завдання. Коли дзвонили до нього волонтери, то Віталій нам не зізнавався, де знаходиться. Насправді на одному місці не затримувався. Він — фахівець ІТ сфери, програміст, тож і доручення від командування були у нього відповідні. Під час одного з обстрілів сильно травмувався, йому перебило хребет. В госпіталі сказали, що це диво, що чоловік ходить. Йому, звісно, важко, та незважаючи на травму, і по господарству все робить, і сонячні панелі разом із братом Русланом встановлював, і ремонт в будинку робить самотужки, і техніку будь-яку майстер полагодити, і пасіку завів, і ще планує далі доводити хату до ладу. Зараз легше, бо має машину, багато питань вирішує мобільністю. Але травма нагадує про себе постійно.
Незламність духу цього воїна вражає! І працьовитість та наполегливість також. Але діти мають хороший приклад: син Юрій пішов у військовий ліцей, Яніна успішно закінчила навчання на психолога.
— Якщо в дітей вкладаєш зерна любові, доброти і працелюбності, віри в себе і свої сили, то віриш, що вони проростуть і дадуть хороший урожай людяності, — переконана Лєна.
Про цю сім’ю, а надто — про воїна-захисника Віталія Глушка можна було б написати окремий матеріал. Але хотілося подати порівняння життя селян однієї вулиці. Бо у кожного свої пріоритети. Дехто зі мною відмовлявся спілкуватися, з деким (із зрозумілих причин) і мені не хотілося…
Наталя ГАМЕРА
