Восени 2015 року на Лановеччині оселилася сім’я зі Сходу України. Про те, як їх за відкриту проукраїнську позицію мало не розстріляли сепаратисти в Луганську, де вони жили і спокійно працювали до 2014 року; про їхню втечу з рідного міста, про митарства у пошуках житла і роботи у Станиці Луганській, Щасті, Старобільську, Сумах, у селі поблизу Житомира; про те, що їхня донька Катруся, на той час першокласниця, не уявляла життя без війни; про те, як потрапили на Лановеччину, як тут їх зустріли, як облаштувалися; про що тоді мріяли — ця історія детально описана і залишилася на сторінках газети «Голос Лановеччини» та альманаху «Лан» (3-й випуск).
Що змінилося за ці роки у сім’ї Олени та Олександра Хайлових? Чи здійснив свою мрію про відновлення тепличного бізнесу Олександр? Про що мріють сьогодні?
У 2017 році у подружжя народилися двійнята — Павло і Денис. Каті вже 14 і вона практично не пам’ятає того часу, як батько на старенькому «Москвичі» вивозив їх з мамою під обстрілами зі Станиці Луганської, де вона гостювала в бабусі і дідуся. У неї не було свята 1 вересня, дитина думала, що життя без війни не буває. Коли переїхали навіть на Лановеччину, то ще спочатку падала на підлогу, почувши різкий звук. Але зараз у Нападівці та Ланівцях у Каті багато друзів і вона єдина серед них, хто бачив війну зблизька (хоч і пам’ятає смутно).
Подружжя купили стареньку хату. Ще досі виплачують кредит. Але доволі непогано (враховуючи свої реальні можливості) облаштували помешкання, яке пустувало одинадцять років. Господар усе робить власними силами. Трохи довго, каже, зате своїми руками. Самостійно змонтував велику теплицю з опаленням. Вирощує помідори, торгує і розсадою навесні. Виснажлива, дуже затратна і клопітка робота, але Саша не здається. Головне, зізнається, аби не заважали, а вони якось справляться зі своїми труднощами.
Олександр — учасник бойових дій. Добровільно записався у військкоматі ще у 5 хвилю мобілізації. Служив у 59-й Вінницькій бригаді, 9-му окремому батальйоні територіальної оборони. У рідному Луганську ще до війни працював на одному із промислових підприємств, а вдома вів свій невеличкий тепличний бізнес. Любить землю, любить господарити. У його теплиці, як говорила Катруся, завжди було літо. Усе це довелося залишити.
Про повернення в Луганськ після звільнення від окупантів Хайлови навіть не обговорюють. Олександра, як сержанта ЗСУ, досі розшукують окупанти. На його малій батьківщині залишилися зрадники, яким з рускім міром норм жити. Дотримуючись проукраїнської позиції, Олександр і Олена реально оцінюють ситуацію і розуміють, що російська пропаганда глибоко в’їлася в свідомість українців на Сході, тому їм там не знайдеться місця. Що й казати, якщо їхні рідні не вірять їм, а вірять телевізору…
Лєна — медик за освітою, працювала в реанімаційному відділенні обласної лікарні в Луганську, декілька років тому влаштувалася на роботу в Лановецькій міській лікарні в лабораторії. Колись хотіла жити на Заході України, бо тут Україна справді українська. Зараз не відчувають себе переселенцями. Навіть не користуються гуманітарною допомогою, яка надходить для переселенців. «А ми не думали, що теж належимо до цієї категорії», — дивується Олена. І це при тому, що довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є у всіх п’ятьох Хайлових. Насправді мають право, як і інші вимушено переміщені особи, на отримання гуманітарної допомоги, що надходить у громади для ВПО.
Пригадую нашу першу з ними зустріч ще в 2016 році, коли сім’я тільки облаштовувалася на незнайомому місці, серед незнайомих людей. Вони щиро були подивовані тодішньою гостинністю і щедрістю нападівчан, котрі приносили біженцям усе, що мали вдома. Олена зауважила, що в Луганську люди так би не зробили. Хайлови були вдячні, водночас і було незручно щось просити. Жінка казала: «Нам не потрібна риба, нам би вудочку, і ми не пропадемо…» Тобто, прагнула разом з чоловіком знайти роботу, заробляти й облаштовувати оселю, яку купили за власні кошти. Так і роблять зараз: працюють, оновлюють господарку, садять городину, вирощують виноград, доглядають молодий сад, виховують трьох дітей.
Сьогодні сім’я Хайлових, як і всі в Україні, мріє про перемогу. Про спокій і мир. Але переможний мир. Олена всі ці роки, відколи триває війна, не бачила батьків, які залишилися в окупації і не можуть виїхати. Сумує за ними, за всім, що було доброго до війни. Хотіла б повернутися, але якби її мала батьківщина була українською. Але поки що це неможливо, доки там панують росіяни і українські гниди.
Наталя ГАМЕРА
