В моїм дитинстві пахли сінокоси
Терпким суцвіттям розмаїтих трав.
В ранковій тиші опадали роси
На килими замріяних отав.
З-за горизонту ледь здіймалось сонце,
Будило ранок променем ясним.
І поки день загляне у віконце,
Мій батько помахом упевненим одним
Через плече косу перечепивши,
Ішов досвіт робити сінокіс.
Бувало, і не ївши, і не пивши,
Косив отак він не один покіс.
Тому мого дитинства сінокоси
Пахли любов'ю батьківських долонь.
І часто там, де опадали роси,
Там капав піт із сивих батька скронь.
Ідуть роки. І з ними в літню пору
Знову лягають трави у покіс.
Та не виходить вже із мого дому
Батько робити звично сінокіс...
Здається, що усе таке, як завжди:
І літо, й трави, скошені в покіс.
Лиш додалось ковток гіркої правди:
У сінокосі зараз запах сліз.
От тільки як зажмурити повіки
І перенестися в ясний дитинства час,
Згадаєш те, що не забудеться навіки --
Як пахнув батьком сінокіс для нас.
Автор: Оксана ГУДЗЬ.
с.Огризківці.
