На Донеччині, поблизу села Павлівка, 15 серпня у бою загинув солдат 53 бригади Збройних Сил України Зіновій Олександрович Зажерей.
24 серпня Зіновію мало би виповнитися 36 років. Декілька днів не дожив… А у день його народження, у величний День незалежності України, 24 серпня, молодий Герой повернувся з війни в рідне село Вербовець… у машині з сумнозвісним і жахливим написом «Вантаж 200».
Рідна Лановеччина зустріла Воїна навколішки, оплакуючи та віддаючи шану Героєві, який загинув за незалежність своєї нації, за її волю та суверенітет і цілісність.
Зіновія Зажерея з села Вербовець та Юрія Калабуру з села Козачки призвали 10 травня. Чоловіки пообіцяли один одному бути разом, завжди поряд. Спочатку потрапили в навчальний центр на Львівщині, а потім — на пекельну Донеччину. Піхотинцям на цій жорстокій війні, де ворог застосовує важке озброєння з моря, повітря і на суші й влучає в ціль за сотні кілометрів, надзвичайно важко. Якби наша армія мала належну зброю та не було зрадників у владі й у війську, було б менше втрат серед солдат.
Юра Калабура надзвичайно болісно переживає втрату побратима, який, каже, став йому братом за тих декілька місяців, які провели разом. Вперше побачилися у військкоматі в Ланівцях, але були нерозлучні увесь час служби. Зеник (так Зіновія називали усі хлопці) жодного разу не мав думки про загибель. Були надзвичайно важкі бої, втрати побратимів, але жодного разу він не сказав, що може не вижити. Навпаки — мріяв після перемоги про народження сина, а Юру візьме за кума.
— «Без перемоги — назад нема дороги» — повторював часто Зеник, — пригадує Юра. — Він був позитивним, веселим, любив пожартувати. Його цікаво було слухати: розумний, розсудливий, начитаний, знав історію, хімію. Його любили всі тут. Не забудемо Зеника. Дуже шкода втрачати таких відданих патріотів, таких хороших людей. До 14 серпня ми були разом. Того дня нас накривали снарядами з літаків, бомбили прицільно посадку, де знаходились позиції нашого підрозділу. Від авіації особливо не сховаєшся. Та й бронежилети і каски, в яких були всі солдати, не могли захистити від такого вогню, який накривав майже беззахисну піхоту. Ще й підтримки артилерії не було, а наказу відступати ніхто не давав. Ми трималися як могли.
Зіновій загинув практично на очах у Юрія. Сам Юрій отримав поранення, потребував госпіталізації. Але не міг залишити друга на полі бою. Разом із побратимом Олександром Павляшиком дочекалися глибокої ночі, коли трохи стихли обстріли, і, ризикуючи власним життям, забрали бездиханне тіло Зіновія. Юрій потрапив на лікування, а інформацію про загибель Зіновія Зажерея офіційно повідомило командування лише 22 серпня. На жаль, 17 серпня загинув і Саша Павляшик.
Про солдатську дружбу ходять численні легенди. Але за ними — реальні історії реальних людей. Це наші українські Воїни — захисники, оборонці. І це наш мужній щит і надія.
У Зіновія Зажерея залишився батько, три сестри, дружина і донечка. У січні цього року померла його мама. Для хорошої родини Зажереїв це непоправне та велике горе. Маленька Даринка вже ніколи не побачить свого тата, а дружина Іванна втратила мужнього, доброго, вірного, дбайливого і коханого чоловіка. Батько Олександр дуже переживав за сина, коли він був на передовій. Сьогодні для нього це подвійний удар — замість привітати дитину з іменинами, згорьований чоловік зустрічає труну загиблого сина-Героя. У вишиванці…
Перед світлою пам’яттю захисника України схиляємо в скорботі голови. Молимось за спокій його душі.
Щирі співчуття рідним і побратимам Зіновія. Ще один відданий син України поповнив Небесне Воїнство тихої варти.
Чин похорону Зіновія Зажерея відбудеться 25 серпня у його рідному селі Вербовець о 9 годині.
Наталя ГАМЕРА
