icon clock03.03.2024
icon eye498
Волонтерство

Рейс у новоріччя. Сюжет сьомий: дитинство на лінії фронту, дорога додому під супровід ворожих шахедів і смертоносне зарево в новорічну ніч

  Ми не планували виїзд саме у передноворічні дні. Він мав бути трохи раніше. Просто так співпало. Пригадую, як обговорювали тоді в соцмережах можливі загострення на лінії фронту та обстріли рф мирних жителів по всій Україні. Не хотілося думати про це й акцентувати увагу, бо насправді обстріли не припиняються і ніхто не знає, куди прилетить наступний снаряд окупантів.

  Коли військовий просив забрати на ремонт «течик», наші волонтери уявляли інший… А тут – ціла, як назвав цю машинку Сашка Цимерман, «корова»! Охкав і ахкав, коли її вантажили на лафету, яку мав тягнути його вантажопасажирський Опель Віваро, – 2800+250 кг в кузові!.. Але нічого не поробиш – хлопцям треба помагати!

  Юрій Зиско – боєць із досвідом військової служби з початку війни. З цим відважним хлопцем ми бачились ще в 2015 чи 2016 році в Лисичанську разом із місцевим волонтером Петром Гуртовим. Він допоміг нашому екіпажу не лише з ремонтом буса, а ми з ним їздили на позиції до хлопців з Лановеччини. Коли пан Петро з сім’єю приїхав у Ланівці 25 лютого 2022 року, то випадково зустрів тут Юрія. Він працював на той час у військкоматі. Зараз Юра знову на фронті.

  Хлопці завантажили «течик» на лавету і три наших Олександри – Цимерман, Бурак і Матевощук поволі рушили додому. Ми домовились зустрітися вже на Дніпропетровщині.

  Тим часом Богдан Полоз. Михайло Березюк, Віталій Данилюк та Олег Софіюк і я взяли курс в район Добропілля. Тут, в одному із сіл, залишили машинку Юрові Остапіву.

  Заїхали до о.Олександра Копійковського. Йому борсуківляни наготували гору передач. Усе це священник віддав своїм побратимам на позиції.

  Службу військового капеланства о.Олександр пройшов у період АТО/ООС. Деякий час був в роті охорони після повномасштабного вторгнення, а вже майже рік, як служить у бойовому підрозділі. Охоче показав оселю, де проживає, свою так звану «келію». Залишив щемливі побажання нащадкам на прапорі, який стане одним із експонатів музею.

  Я збираю все, що варте уваги і має історичну цінність для майбутніх поколінь. Найбільша цінність сьогодні – це люди, ЛЮДИ, які тримають небо над Україною. Хочеться розповісти про всіх, із вдячністю вклонитись кожному захисникові та кожній захисниці!

  Поки блукали нічним Донбасом по бездоріжжю у напрямку Дніпра, Віталій Данилюк скинув фотографії і розповідав, з ким вдалося зустрітися на пекельній Харківщині й Донеччині. Майстер автомеханік Саша Бурак ще й хлопцям там трактора поремонтував.

  А ще всі були вражені зустріччю з підлітком і його молодшим братом із села практично на лінії фронту. Коли наші волонтери розвантажувались і спілкувалися із земляками-військовими, побачили хлопчика. Дитина була голодна, замерзла. Дали йому їжу і він миттю розчинився в темряві. Потім прийшов разом зі старшим братом. Обидва в шапках кольору хакі, в старшого взуття наче добротне, молодший – у благеньких кросівках. Казали, що їм військові дали. Хлопці наші мали два кожухи, які хтось приніс в будинок культури, а коли ми вантажились у Ланівцях, то забрали їх разом з ковдрами. Дали ще їжу. Підліток сказав, що він школяр, але школи в них в селі нема, і дітей ніби нема. Вони живуть з бабусею. Не вчаться. Мріє знайти роботу і заробляти гроші, бо бабусиної пенсії не вистачає. А найбільше мріє, щоб росіяни не стріляли, не вбивали і щоб закінчилась війна.

  Звісно, ніхто не перевірить, наскільки достовірна ця інформація і де насправді їхні батьки, але сам факт перебування дітей шкільного віку на лінії фронту – це неприпустимо! Ми не знаємо, з якої причини цих дітей не вивезли у більш безпечне місце, хотілося б їм допомогти. Проте вони сказали, що не залишуть бабусю, а вона переїжджати не хоче. Ця клята росія та її бидлотна, високомірна, кровожерлива і тупа нація зі своєю пропагандою буде довго відригуватись тим людям, які чекали рускій мір і путіна. Щоправда, гинуть переважно ті, хто не чекав. Зрештою, ворогу байдуже – що руйнувати і кого вбивати в Україні. Одержимість росіян і їхнього головного потвори не зупинить навіть світ. А, може, світ і не зацікавлений зупинити…

  Ми, коли дозволяла цілком порожня траса, мчали якомога швидше, покидаючи небезпечні райони. Час від часу поглядали на небо. Тривоги ширилися по всій Україні. Над нами літали ворожі шахеди. Зрозуміло, що бус і джип – не ціль для ураження, але на наших очах були влучання, бо бачили палаюче зарево. Вздовж дороги, на певній відстані, чатували пікапи ППО. Бійці були на чеку, і це вселяло надію. Дякуємо всім, хто тримає над Україною небо! Господи, збережи наших захисників і захисниць!

  Годинник невпинно наближався до опівночі. За декілька хвилин до початку нового, 2024, року ми всі зустрілися на заправці. Хотіли замовити каву, але касові апарати не працювали. Воду хлопці пили в борг, а розрахувалися аж на другий рік. Ми все-таки вечеряли тої доби, бо канапки і відбивні, що мали з дому, в холоді не зіпсувалися (з п’ятниці до понеділка). А ще, як святковий десерт, мали мандаринки і банани, якими пригостив капелан о.Олександр.

Відрегулювали світло в джипі, щось там “шаманили”, але полагодили, аби лиш до Тернополя машинка заїхала.

  Щасливі, що живі, задоволені, що завдання виконали, ми розсілися знову по машинах і рушили додому.

  Дякуємо всім-всім-всім, хто фінансово підтримав той рейс, хто наготував військовим смакоти. Велика вдячність юним волонтерам Ані Філінюк, Вероніці Луник, Вікторії Соболевській, Андрійкові Шпируку за гостинці воїнам і кошти на пальне. Разом надійніше наближати нашу перемогу!

Наталя ГАМЕРА