Якесь двояке відчуття)))
З однієї сторони – радість і гордість переповнює за те, що серед 70-ти колег, котрі подавали заявку на участь, організатори зарахували мене у двадцятку слухачів освітнього курсу «Конфліктно-чутлива журналістика». А за результатами роботи онлайн модулів я потрапила в нечисленну групу, котра поїхала в Берлін на зустріч із спікерами та спікерками з України й Німеччини. Ми були там 4 незабутніх дні, два з половиною яких провели на крутих заняттях!!!
З іншої сторони – увесь місяць перебування за межами України мене не покидало відчуття провини, що я не в звичному для мене «строЮ-боЮ». Можливо, це і не зовсім так, бо не припиняла писати тексти і вчитися іноді з внучечкою на руках (бо це не єдиний тренінг, який я пройшла у Німеччині онлайн та отримала сертифікат))) Тут я нарешті взялася за вивчення англійської і ще за справу, яку ще тримаю маленькою інтригою)))
Я деякий час спокійно реагувала на звуки авіації в чистому мирному небі, на сирени авто екстрених служб, раділа за німців, котрі готувалися до різдвяних свят, прикрашаючи місто, встановлюючи ярмарки, влаштовуючи гучні вечірні сімейні посиденьки, збираючись навколо сяючих ялинок.
Але не залишала тривога за тих, хто залишався у темноті, в холоді, без можливості посушити мокрий брудний одяг, зігрітися і з’їсти гарячу страву, та й узагалі поїсти… Переслідувало почуття провини за свій тимчасовий комфорт. Натомість на тренінгу журналістів учили дбати про власну безпеку, про здоров’я, хоча б заради продовження важливої місії. Мені запам’яталася фраза психологині Тари Конрад: «Дбати про своє здоров’я – це наш новий фронт». Я почула))) Але чи сприйняла буквально… Хм… і так, і ні)))
Я повернулася в Україну: темну холодну оселю, сіру зимну зимоньку, своє темне тихе містечко, що далеко від лінії фронту, але в кожному його закапелку відчувається стан війни. Я вже зустріла деяких своїх добрих чужих мені людей. Але вони стали рідними, як тільки об’єднались у спільній справі, наближаючи перемогу (чимало зустрічей іще попереду). Я переглянула стрічку соцмереж, що рясніє вдячністю за добрі вчинки та й самими добрими вчинками моїх земляків. Знаю, що чимало залишилося і поза розголосом, бо й сама не особливо люблю виставляти все, про що навіть і варто. На все свій час. Але насправді я прихильниця розповідати про небайдужість людей, про безкорисливість, про згуртованість, особливо у час оборони своєї країни від московських зайд-істот.
Ще більше тягне додому, коли відчула підтримку
Подорожуючи Німеччиною, я спілкувалася у потязі з молодим учителем. Його звати Павло. Серед його учнів є українці зі Львова, Харкова і Києва. Він сказав, що ці діти не знають німецької, але володіють англійською, швидко навчаються новому і зауважив, що досить розумні, інтелектуально розвинені. Ми з учителем спілкувалися за допомогою гугл перекладача (я нарешті почала вивчати англійську, бо моя французька зі школи зупинилася на рівні «бонжур», «оревуар» і «мадам ноу парлє во франсе»))) Аж соромно))) Сьогодні знати іноземну мову — це не понти і мода, це вимога часу!
Так ось. Павло розповів, що він, його родина і друзі та колеги по роботі підтримують українців у прагненні захищати свою країну від російських окупантів. І не лише путін, а весь народ російської імперії — це співучасники зла. Вони визнають росію країною агресоркою і терористкою, яка напала на мирну Україну і знищує її всіма відомими їй жорстокими способами. Коло знайомих Павла (можу посилатися лише на слова невідомого мені молодого чоловіка, оскільки, як відомо, в Німеччині люди мають різні точки зору на війну росії проти України) усвідомлюють, скільки екологічного лиха, поряд із повною розрухою, горем і болем для кожної родини спричиняє смертоносна зброя російської армії усій Україні та планеті загалом. Тож вони створили невеличке товариство, яке віднедавна займається організацією допомоги біженцям з України та передає в Україну через волонтерів продукти і речі першої необхідності.
Юнак двічі перепитав, чи може він мені допомогти добратися до готелю. Але мене уже чекали на вокзалі.
Як добре, що наші люди всюди
Наталя народилася у Ланівцях. Вона донька Вікторії Фарини, з якою нас пов’язують робочі будні й іноді свята. Вікторія Михайлівна працювала в райдержадміністрації, а після розформування, залишившись без роботи, шукала можливості заробітку у Львові. Тепер живе і працює за кордоном, регулярно передаючи кошти на ЗСУ. Її донька Наталя після навчання у виші залишилася у Львові, влаштувалася на роботу, вийшла заміж за іноземця. Віднедавна живе і працює у Берліні разом із чоловіком, активна у будь-якій підтримці українців, що відбувається тут на вихідних і не тільки.
Наталя зустріла мене, супроводжувала громадським транспортом на інший кінець столиці Німеччини до готелю (а це немало-небагато 10 км). То було надважливо для мене, зважаючи, що не володію німецькою, і не факт, що розібралася б із транспортом у європейському мегаполісі. Знаю, що мої колеги з аеропорту їхали на таксі. Але ця розкіш мені не по кишені (50 євро). У Наталі був проїзний від її фірми, а на вихідні +1 на її квиток. І я того суботнього дня була в неї пасажиром +1))) Як добре, що наші люди — всюди! І якщо такі чуйні — це неймовірно!
За всі роки війни така психологічна підтримка журналістам уперше
У Берліні я провела 4 дні. Це був час корисних зустрічей, нових знайомств, цікавих відкриттів, нових вражень, відвертості, важливих знань, крутих вечірніх прогулянок святковим містом. Це були навчально-розвантажувальні дні для медійників з України. Саме таку мету ставили собі організатори, влаштовуючи офлайн зустріч на території мирної країни. Серед учасників тренінгу — журналісти, котрі працюють безпосередньо у зоні бойових дій, на деокупованих територіях, з сім’ями загиблих захисників, з вимушеними переселенцями, з потерпілими від російської агресії. Зважаючи на те, що кожну долю героїв своїх публікацій ми пропускаємо через власну свідомість, переживаючи спільно з ними трагедії, втрати, біль, негаразди, нам іноді також потрібна психологічна підтримка та можливість зупинитися хоч на короткий час.
І ми намагалися дотримуватись порад нашої спікерки, психологині Тари Конрад. Намагалися. Проте дотримуватись важко було всім…
Раділи, чи заздрили… не можу розрізнити
Ми раділи усміхненим людям, яскравим вітринам, прикрашеним вулицям. Передноворічний настрій панував і на святкових ярмарках. Я зауважила на вулицях багато людей, що пересувалися за допомогою крісел на колесах та ходунків. Зрозуміло, що і дитячим візочком можна всюди заїхати — у церкву, магазин, об’єкти соціальної сфери тощо. Для зручності встановлені ліфти у підземках і торгових центрах, на вокзалах і платформах: всюди, де є підвищення хоча б на один поверх. І це не лише столиця Німеччини може такою доступністю похвалитися, а й у маленьких містечках те саме… Вірю, що після перемоги Україну ми відбудовуватимемо за такими ж європейськими стандартами. Радянський совок залишиться тепер хіба в росії.
Ми наче раділи… Але кожен думав про своє. Те, що болить. І час від часу наверталися сльози… Хотілося, щоб і наші люди збиралися сім’ями у кафе, вечеряли пари, котрим далеко за… Згадувала наших бабусь і дідусів, яких зайвий раз з хати не витягнеш у мирний час. А так хочеться, щоб вони теж почували себе комфортно, подорожували, а не рахували копійки від пенсії до пенсії. Було важко справитись з емоціями, коли поверталася думками в реальність українського виживання у час війни. У європейських країнах теж є свої незручності, недоліки. Я не ідеалізую життя за кордоном, просто хочу для своєї держави взяти найкращі приклади.
Ой, знаєте, що ще вразило? В одному із невеличких містечок (за німецькими мірками), де я жила певний час, в магазині були товари з російськими написами на етикетках. Але я не знайшла на них країни виробника цих продуктів. Для розуміння: власники крамниці й усі працівники та працівниці — арабської зовнішності.
А ще, ну, хоч побийте мене))) не можу чути московський язик… А він тут, особливо у Берліні, звучав на кожному кроці. І це було неприємно. «Язик» повертав у війну, туди, де смерть і руйнування, каліцтво і запекла боротьба. Якщо це українці, то нехай не повертаються в мою країну, або послуговуються державною мовою в Україні. Зрештою, якою завгодно, тільки не російською! Не боюся каміння докорів у мою сторону з приводу існування «язика» серед українців, де цим «язиком» говорить і мій ворог, і захисник, і волонтер. Як розрізнити? Державна — українська!!! Давно вже на часі! Мова таки має значення!!! І віра! Віра в Бога, а не в московські канони в Україні і їхніх попів!!! Крапка. І де б ти не був — ідентифікуй свою національність державною мовою! І не варто прикриватися своїми добрими вчинками, популяризуючи тим самим «какая разніца»!!! Добре, якщо людина має усвідомлення цієї проблеми та прагне навчатися…
Не все так однозначно і на медійному просторі Німеччини
Легко і просто було спілкуватися із білоруськими опозиційними журналістами та експертом з Декодеру і ревним прихильником України Інго Пєцом за спільною вечерею. Білоруси говорили своєю державною мовою, ми — своєю, і прекрасно розуміли один одного. Інго та організаторка освітнього курсу з німецької сторони Констанце Штолль володіли російською, але українську, якою спілкувалися журналісти з України, розуміли. А були мої колеги з Харкова, Дніпра, Запоріжжя, Полтави, Києва і передмістя, Рівного, Херсона, Донеччини. Деякі лише після 24 лютого принципово спілкуються українською, хоча і навчалися в школі та вишах, і вдома, і на роботі послуговувались російською.
Інго поділився про те, як засоби масової інформації Німеччини розповідають про війну в Україні; як реагує суспільство і медійники на важливі для українців сенсації, однак ці події не завжди викликають резонанс серед німців. Під час дискусії зауважили, що деякі іноземні журналісти, висвітлюючи події з гарячих точок на лінії фронту, не особливо зважають на коректність подання злочинів росіян проти мирного населення. Такі репортажі мають місце в інфопросторі зарубіжжя. Натомість українські професійні медійники намагаються ставитись до цього більш уважніше, обережніше, щоб не травмувати і без того травмованих людей.
Німецькі колеги розповіли, що залишилася ще певна категорія німців, що війну начебто не схвалюють, але підтримують росію і закликають «не злити» путіна і росіян, бо це ж велика країна… Є такі, хто не особливо цікавиться історією української державності, тому не сприймають України, як окремої держави, а відтак нації зі своєю мовою. У Німеччині живе чимало етнічних росіян. Зрозуміло, що дехто з них не в захопленні від військового вторгнення росії в Україну. Але, поряд з цим, відкрито виступають проти санкцій щодо своєї батьківщини. Все-таки економічна складова відіграє важливу роль у тому, що певна категорія народу Німеччини не виявляє бажання допомагати українським біженцям, не сприймає окупацію росією, ракетні обстріли мирного населення та інфраструктури як геноцид української нації. На жаль, такі факти, хоч і нечисленні, але мають місце. На щастя, прихильники «руского міра» у меншості. І тішить, що донатство німців на потреби ЗСУ чи тих, кого війна вигнала з рідного дому, не припиняється. Масштабно діє міжнародна підтримка за участі української діаспори. І ми це відчуваємо донині навіть у нашому маленькому місті Ланівці. Величезна вдячність, друзі!!!
Тепла атмосфера відкритості поміж учасниками неформальних зустрічей та дводенного тренінгу сприяла відвертості. Медійниці й медійники, яких об’єднує спільна справа, ділилися своїм досвідом, внутрішніми переживаннями, просили поради, черпали нові кейси та фіксували почуте, аби застосовувати на практиці. Організатори — Інститут масової інформації та IBB Dortmund за підтримки Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина вручили кожному сертифікати про закінчення освітнього курсу «Конфліктно-чутлива журналістика» і маленький корисний презент — свічку. А теплом своєї вдячності за проведений разом час обмінялися в дружніх обіймах.
З Берліну ми летіли літаком у Варшаву. Так спланували організатори. Було приємно, коли в аеропорту охоче допомагали нам працівники, висловлювали свою підтримку, як тільки дізнавались, що з України. Навіть запитували і дивувались, чому повертаємось, адже там війна… Кожен з нас усвідомлював, у яку летить реальність. Та думок про те, що є можливість залишитися, не було ні в кого.
Хочу звернутися до тих, хто виїхав з України в час війни: не картайте себе! Я була лише місяць поза зоною бойових дій, але гризло сумління, що я в безпеці, а комусь важко. Легше від цього мені не стало. Тому, якщо ви робите хоч щось, аби наближати перемогу за межами рідної країни, робіть! Якщо ж нічого не робили в Україні, і не робите за її межами, то це інша справа. Але надійний тил, активний тил — це успіх передової! А робота на інформаційному просторі — не менш важлива. Комусь же треба залишити в історії все, чим живе наш народ у час випробувань у 21 сторіччі. Тож і журналісти важливі!!! А вчитися новому для нас — це завжди безпрограшне влучання в десятку успішних проектів!!!
Наталя ГАМЕРА
