Черговий рейс лановецьких волонтерів 10 січня у напрямку активної війни був доволі клопітним, затратним, ризикованим. І не обійшлося без прийняття авральних рішень. Проте все це ніщо у порівнянні з тим, що місію ми виконали успішно, залишилися живі і щасливо повернулися додому!
Найголовніше у цій поїздці було доставити на передову два автомобілі для захисників і забрати також два авто на ремонт. Разом із Романом Гончаруком та Валерієм Собчуком спланували спільну поїздку. Вони вирішували питання із доставкою відремонтованого УАЗа в Слов’янськ та поломаних автівок на ремонт у Хмельницький та Ланівці. Бус і лафета Сергія Левицького вже були готові в рейс. А напередодні волонтер Віталій Данилюк, котрий пригнав з Лондона машину у підрозділ земляка з Білозірки Тараса Коляди, запропонував власним джипом тягнути на лафеті джип для військових. Ми вважали тоді, що це був ідеальний варіант…
Я знаю про значний внесок Віталія в наближення перемоги, тому хотілося передати землякові примірники 2 і 3 випусків альманаху «Лан». Приємно, що подарунок йому сподобався. Забере історію Лановеччини з собою в Лондон.
А на “волонтерській раді” тоді домовились, що вантажитись почнемо десь близько другої дня, щоб виїхати година п’ята вечора.
І тут — як це нерідко буває в житті — у день виїзду в годині 12-й телефонує схвильований Віталій.
— У мене страшна проблема, — чую в слухавці.
— Проблеми вирішуються, — заспокоюю чоловіка. — Що сталося?
— Я рік не був в Україні, моя машина стояла на вулиці. Сьогодні побачив, що нема фаркопа…
Це, звісно, проблема, бо така штука не з дешевих. Проте в той момент Віталій думав про інше. Бо розумів, що сьогодні не так просто знайти сміливця з відповідно обладнаним бусом, щоб поїхав у гирло війни, коли на підготовку — зо дві години. Телефоную своєму однокласнику: сто відсотків — щось придумає! І знову не помилилась. Фрази «потрібно на вже» чи «на вчора» у нас з ним знайомі ще з 2014-го. І я за роки війни вже звикла до його бурчання, але така безвідмовність та безкорисливість, як у Сашка Цимермана, зараз рідкість. Все, що стосується допомоги військовим, то для нього святе. Незважаючи на сімейні плани, він погодився їхати. Тож одну проблему вирішили.
«Наклювалася» інша: люди принесли багато індивідуальних посилок плюс готові домашні страви від дбайливих господинь, плюс в’язані шкарпетки, зігріваючі чаї, сухі наїдки (страва на окріп), медикаменти, солодощі, яблука, окопні свічки, об’ємні й тяжелезні запчастини на військовий автомобіль, 11 буржуйок, маскувальні сітки і ще багато всякого «добра»… Усе це в два буси з лафетами не помістилося. Причому УАЗ і джип, що мали їхати на лафетах, були теж «нафаршировані». Миттєво приймалося рішення взяти ще один бус. Ну, тут довго не думали і не шукали: Богдан Полоз готувався в рейс як запасний водій, бо на той час його бус без фаркопа не розглядали. Він повинен був доставити із Борсуків та Нападівки індивідуальні передачі та домашні смаколики й теплі ковдри від місцевих волонтерів. А коли приїхав у Ланівці, проблемку з транспортом на схід начебто вирішили, тож взялися розприділяти вантаж та планувати маршрут кожного екіпажу.
Але була ще одна проблемка. За заправку буса Сергія Левицького подбав Роман Гончарук, а на два інших начебто й були гроші, проте впритик. Оскільки дорога в небезпечний напрямок непередбачувана, то ми з Валєрою і Богданом звернулися з проханням до своїх надійних друзів допомогти коштами на пальне: добрі люди скинули і гроші, і солярку привезли. Це означає одне: довіра і небайдужість!!!
Ми сформували три екіпажі: Роман Гончарук, Сергій Левицький, Олександр Ткачук; Валерій Собчук і Олександр Цимерман; Богдан Полоз, Віталій Данилюк і я. Передачі, продукти та інші речі розприділили відповідно до маршрутів кожного екіпажу. До речі, на фото — лише маленька частинка передач. Часто забували робити фотки, бо були зосереджені на тому, щоб, бува, чого не забути чи не в ту машину покласти.
А ще до волонтерського рейсу на Донеччину приєднався військовий Василь Суховінський з Лопушного. У переддень поїздки його мама у розмові з волонтеркою Марією Романчук обмовилася, що син має повертатися в Краматорськ, а добратися туди проблемно. Почувши це, я запропонувала хлопцеві поїхати з нами. І це було правильне рішення. Але…
— Доброго ранку, я вже чекаю вас, — дзвінок від Василя о пів на п’яту ранку.
— Де? — питаю.
— На трасі.
— Ми виїжджаємо о п’ятій вечора, Василю. Ще рано. Я подзвоню, коли виїдемо з Лановець, — кажу йому.
Звісно, що мене вже сон не брав… Але то таке))) Хлопця ми потім забрали. Щоправда, виїхали о пів на сьому вечора.
Погода дорогою змінювалася. Дощ з мокрим снігом змагалися за право бути, лід намерзав на капоті та фарах від бризків з попутної машини, часом зустрічалася і снігова каша на трасі — як де яка смуга. Склоочисна рідина швидко закінчувалася. По дорозі траплялися й аварії через складні погодні умови.
Наш кортеж рухався не швидко, з огляду й на вантаж, який перевозили на лафетах. Слідкували один за одним. Таким чином вчасно помітили, коли порвався ремінь, яким прив’язували УАЗ.
Водії, які не вперше вирушають у дорогу з волонтерською місією, скористалися нагодою купити свіженької рибки в Летичеві. Щоб не хотілося спати вночі, пили каву, жували і говорили…
Лише на обід наступного дня прибули на перше місце зустрічі з військовими. Кого побачили, що передали — про це в наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
Далі буде
