11 січня. Зима зі своїми примхами не сприяла легкому пересуванню волонтерського обозу. То на ямках трохи потріпало УАЗа на лафеті, що аж ремені порвалися, то буси «сердились» на халявну роботу дорожників, через що водії переймалися, чи дасть раду їхній чотириколісний друг обганяти всі пункти зустрічей з хлопцями по фронтовому бездоріжжю, то склоочисна рідина, на баночці якої було написано, що витримує мінус 22, чомусь приставала до скла при мінус десять))) Ну, але то дорога. Причому неблизька. Наш екіпаж «намотав» за всю поїздку десь 2400 км. В інших двох було трохи менше. У Дніпрі Богдан Полоз заїхав на СТО. І хоч електроенергії у них на той час не було, працівник станції провів комп’ютерну діагностику буса, сказав, що саме потребує ремонту і ми поїхали далі. До речі, грошей за огляд з нас не взяли.
З досвітку я вже телефонувала хлопцям, нагадувала про зустріч. Зрозуміло, що не у всіх є зв’язок (я вже мовчу про добрий зв’язок). Але для нас кожна хвилина дорога, бо світловий день короткий, а в темноті їздити ризиковано.
На визначене місце першими приїхали Роман Назарук (Білозірка) та Ігор Політикін (Ланівці).
До Ігоря я набрала десь за дві години до зустрічі, бо згадала, що він десь поблизу. Як же минути бувалого вояку?! «Мені нічого зараз не треба. Я тільки хочу побачитись з вами», — сказав.
А вітер на околиці міста з морозом, мало шапку не знімає, руки закостеніли. Трохи померзли. Зате відчули, як там хлопцям у польових «хоромах» з металом в руках…
Приїхав невдовзі офіцер на псевдо Лютий. У нього в той день було поважне завдання: провести мою колегу до себе на позиції для підготовки журналістського репортажу. Оце я розумію — дівчина на роботі в зоні бойових дій: з бронежилетом, з каскою, з айфоном. Не так, як деякі, для яких єдиний захист — це молитва і віра в свою важливу місію…
Завантажили Лютому передачі в машину, Роман забрав свої, Ігор хоч і віднєкувався, але ми йому вареників таки дали. Хлопці ще на прапорі залишили автографи, сфоткались і бігом помчали. Кожен на свої рубежі.
Важливий вантаж очікував на Тараса Коляду (Білозірка). До речі, машинка хлопцям нафарширована домашнім затишком під саму зав’язку.
Його однокласник Роман хотів з ним зустрітися, але мусів поспішати до своїх. А Тарас добирався з нульової Авдіївки чим тільки міг))) Замащений з тих лісів, з окопів… аж шкода дивитися.
— Ти чого не сказав, ми б тобі форму привезли, — кажу.
— Та мені дружина передала. Не треба нічого, — відповів.
Якийсь стривожений, розгублений. Але приємно, що завчасу подбав про подарунок волонтерам: передав шеврон своєї бригади. Я збираю такі різні штуки з фронту. В музей. Так що, майте на увазі, козаки. Якшо шо, беремо й гільзи, тубуси…
Джип на підрозділ бригади, де служить Тарас, запропонував придбати і пригнав з Лондона Віталій Данилюк — учасник волонтерської команди “Тазики для ЗСУ” (емблемка на машинці).
Дві тисячі євро ми зібрали завдяки добрим людям на Лановеччині та землякам з-за кордону. 700 євро з яких пожертвував Ігор Бойчук (про його безмірну і тривалу доброчинність ще буде окремий текст). Частину коштів передала сім’я Тараса і він сам. Трохи дивно, що ніхто з побратимів не долучився. А сьогодні ця машинка, наскільки мені відомо, — на вагу золота, бо чи не єдина, що на ходу: боєприпаси підвозить, продукти на позиції розвозить, за посилками ганяє на нову пошту. Тарас нею на своєму «нулі» не їздить. Вона стала незамінним солдатом на колесах на рівні з іншими бійцями. Просто у кожного своя функція. Ну, і от чому не дати з частини лист-прохання для безперешкодного перетину кордону? Чому на державному рівні не врегулюють питання простішої доставки авто на фронт? Для чого переплачувати за ті залізяки? Тисячу за цей джип доклав власних заощаджень Віталій і 500 євро спонсорував його колєга в Лондоні. Таким чином, ця машинка обійшлася в три з половиною тисячі євро. Це нормальна ціна. Дав би Бог, щоб вона цілою та неушкодженою привезла Тараса додому з перемогою. Бо якщо авто через рік не перетне кордон, то Віталій змушений буде платити чималу суму штрафу… То правильно?..
Працюємо кожен на своєму фронті, вносячи посильну лепту в наближення перемоги.
Якщо чесно, особисто я не потребую поклоніння і великої вдячності за свої зроблені добрі справи, тому іноді не бачу необхідності розшаркуватися й дякувати кожному за найменший «пчих» у напрямку підтримки фронту. Це стосується випадків, коли люди чекають і прагнуть публічних подяк. Війна в країні — це спільна біда. Кожен повинен хоч щось робити. Головне — не чекати перемоги в теплій хаті біля телевізора чи зі смартфоном в руках, не переказувати пліток і не поширювати фейків у соцмережах, не бути байдужим, а наближати день перемоги хвилинами своїх зусиль. Може, тоді легше буде зрозуміти тих, хто тратить море особистого часу на турботу про інших.
І все ж скажу: приємно збирати транспорт у дорогу, коли є що пакувати хлопцям і було за що заправити транспорт. Небайдужість і активність окриляє. А звук на телефоні про прихід переказу на приват24, чудодійні купюри від знайомих і незнайомих мені людей посеред вулиці — то стимул не опускати руки, не зупинятися від розпачу і безсилля, а продовжувати розпочате вісім років тому. Дякуємо за довіру, рідні — ті, хто не для плюсика в карму ділиться крихтою, хто вірить у безкорисливість отих місцевих чудаків, що викладаються до емоційного безсилля заради інших! Заради тих, хто захищає; тих, кого захищають!
Згадалися діти — Максимко Філюк, Настуня Кравчук і Даринка Голод, котрі принесли гроші за свою коляду до мене додому. «Для військових. На медикаменти». Я не дарувала їм нічого навзаєм (не мала) і чесно сказала, що коштів на медикаменти вистачає, тож запитала, чи можемо ми використати їхній внесок на заправку машин на схід? Діти погоджувалися. «Головне — для військових. Вам краще знати, як ними розпорядитися. Слава Україні! Обійміть усіх від нас! Перемога близько!», — казали.
Плачу і радію одночасно. Це вже не діти. Вони стали дорослими, як тільки почали волонтерити на допомогу ЗСУ. Клятий москаль украв у них щасливе дитинство. Але ці тупі істоти навіть не усвідомили й не врахували, що своїми нелюдськими загарбницько-руйнівними діями гартують нове покоління українців, яке рабами, диванними експертами, кухонними ораторами і тим, кому “какая разніца”, не стане. Надія є…
У день завантаження волонтерських машин люди привозили готову їжу, старалися, щоб передати хлопцям частинку домашнього затишку, навіть ображалися, коли ми казали, що може все не поміститися, що заберемо наступного разу. От дивишся в їхні очі, а там стільки надії, віри, бажання, тривоги. Водночас любові й турботи. Оті в’язані шкарпетки і шапки, цілющі чаї й енергетичні батончики, мазі, окопні свічки — все власними руками виготовлено, старанням не однієї людини, а задіяний цілий ланцюжок непосидючок. Борщики сухі, супи, картопля суха… Це ж така клопітка праця! Та ще й в нинішніх умовах відключення електроенергії. Душа радіє, хочеться кожного обняти. Так, я сентиментальна, хоч і вдаю з себе сильну й вольову. Боягузка, але долаю тисячі кілометрів разом зі сміливими водіями, щоб писати правду про те, що відбувається. Що побачила на власні очі й відчула особисто…
Так схвильовано забилося серденько, коли зустріла знайому з Білозірки Ірину Лалазарян, що привезла посилку племіннику, заодно й вареники, голубці, налисники й інші смаколики та закрутки від односельців. Нагадала, що і моя мамуся ліпила, крутила, місила. Так. Я знаю. І молюся із вдячністю за її здоров’я і здоров’я всіх, кому теж болить Україна. Пишу ці рядки, а сльози чомусь котяться, як навіжені…
Ще додам, що допомога з-за кордону — по-особливому сприймається: могли б собі сидіти тихенько, працювати на своє благо. А ніт — збирають, пакують, привозять, передають поштою, донатять… Також вболівають за Батьківщину, за українців. Сильних, незламних! Це називається — “З Україною в серці!”
Словом, забрали ми все, що нанесли наші трудяжки з Лановецької та Борсуківської громад. Але довелося позапланово взяти й третього буса. І знаєте — не прогадали. Чому? Читайте в наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
Далі буде
Нагадаю: цей текст — продовження серії сюжетів про одну із волонтерських поїздок на передову східного фронту.
