Наступна зупинка нашого волонтерського «обозу» — місто Костянтинівка. При в’їзді — блок пост. Нас запитали, що перевозимо, куди прямуємо, перевірили документи, заглянули в кузов машини і пропустили.
У місті відчувалася присутність війни… Неподалік десь нещодавно на дорогу упав снаряд, бо лежав нерозірваний, працювали сапери. Людей на вулиці рідко можна побачити (принаймні там, де ми були). Стоять сірі сумні помешкання. Деякі з них сповна відчули «рускій мір», назавжди осиротівши. Працюють магазини, автозаправки, держустанови.
З початку повномасштабного вторгнення це місто добряче потріпали московські зайди своїми смертоносними залізяками. Боляче дивитися. Уперше побачила і була в Костянтинівці в 2015 році на Великдень. А Лариса Мисюк і Марія Романчук ще восени 2014-го приїжджали після звільнення від сепаратистів, у лікарню й дитячі будинки з волонтерською місією від Лановецької районної організації Товариства Червоного Хреста. Тоді й познайомились із капеланом, котрого денеерівці внесли до розстрільних списків, а він продовжував безвідмовно співпрацювати з українськими військовими. До нині лановецькі волонтери і військові (дехто з часів АТО/ООС) тримають із ним зв’язок.
Роман Гончарук, на прохання капелана, мав доставити 10 буржуйок для одного із підрозділів, що дислокується поблизу, і одну залишити для використання в церкві. Священника з сім’єю на той час не було в місті. Але він люб’язно запропонував за потреби нічліг уже давнім знайомим. Десь би ми все одно залишилися на ночівлю, бо не встигали розвезти того дня всі посилки…
Військові приїхали за буржуйками на визначене місце. Сюди ж прибули і вояки-ланівчани Коля Середа, Саша Друзюк та Володимир Кондратюк. Ми мали передачі й іншим землякам, але вони саме на той час були на бойових завданнях, тож хлопці забрали їм і доставили.
Словами важко передати ті емоції, що переповнювали кожного при зустрічі: ті, що захищають країну на передовій, раділи тим, що долають тисячі кілометрів, щоб привезти щирі обійми з рідної сторони, частинку домашнього тепла і затишку в люту реальність воєнних буднів. Ті, що прилетіли з відносного спокою у зону активних бойових дій, намагалися жартувати, бути веселими, пропонували все, чим були завантажені буси. Хлопці розписувались на прапорах, при цьому вибачалися за брудні руки, ніяково запитували: «А що писати?»…
Вважаю за необхідне озвучити один факт. Лановецькі волонтери, коли збираються в дорогу, мають насамперед мету виконати певні замовлення військових плюс везуть індивідуальні передачі й обов’язково так званий «общак» (якби написала український відповідник цьому поняттю, то мене б більшість не зрозуміла, тому — саме «общак») — продукти і речі для тих, кому буде потрібно. Цього разу дбайливі ручки нанесли окопних свічок, заживляючих кремів, домашніх чаїв, сухих наїдків, сухофруктів, енергетичних батончиків, цукерок, вареників, голубців, налисників, капусти, огірків квашених, моркви по-корейськи, закруток, навіть хрону, в’язаних шкарпеток; ми придбали трохи противірусних і протизастудних медикаментів за кошти небайдужих, мали гуманітарний вантаж з-за кордону — чай, кава, капучіно, шоколадки, ковбаса, вологі серветки (печива тривалого зберігання не брали, бо було достатньо домашньої випічки). Були такі воїни, які казали, що всім забезпечені, зайвого не потребують. Водії-волонтери старалися розприділити «общак» так, щоб усім вистачило, щоб нікого не залишити без домашнього затишку. Коли приїхали за буржуйками хлопці з підрозділу, де не було нікого з Лановеччини, ми і їм вділили смакоти від наших господиньок. Вони втішились і брали все, що було.
Виявляється, у них немає знайомих волонтерів, котрі б допомагали, підтримували зв’язок і хоч інколи навідувалися. Тому не відмовилися від смачних гостинців та маскувальних сіток. І нам було приємно. Бо насправді чужих захисників не буває! Війна на всіх українців одна! А громади, які організовують підтримку воїнам, здебільшого піклуються про «своїх», тому захисники зі східних, південних, центральних регіонів у цьому плані трохи обділені. Навіть помітно було, з яким здивуванням вони спостерігали за здибанкою земляків і клопотанням волонтерів, аби не загубилася жодна підписана коробка і не забули чогось додати «в нагрузку»…
І якщо хтось вважає, що такі поїздки — це марна трата грошей на солярку, то хочеться, аби самі поглянули в очі чоловіків, які місяцями обіймають не дружину, батьків і дітей, а зброю; сплять як зайці, прислухаючись до кожного звуку безперервно працюючої артилерії; миються не тоді, коли хочуть і є потреба, а коли випадає нагода; їдять все, що є в наявності, якщо є; радіють кожній хвилині, кожному сходу і заходу сонця; цінують солдатську дружбу; цінують усе, що для них колись було звичним, буденним, але тут стало дорогим. Цінують турботу волонтерів у тилу і тут. Тут — це там, де смерть чатує будь-якої миті. Але до них приїхали. Їх підтримують не гаслами, а справами. Вони важливі. Тож і важливими вважають отакі, хай навіть короткі, але щирі зустрічі.
Хлопці передавали вдячність господиням і всім меценатам, а також юним волонтерам і волонтерочкам — за листи, за фінансову підтримку. А ми всі вдячні їм за захист!
Місія екіпажу Романа Гончарука, Сергія Левицького та Олександра Ткачука: завезли на лафеті джип до Покровська, а в Костянтинівці роздали передачі землякам, котрі служать в районі Костянтинівки. Ще відвезли одну буржуйку на обігрів церкви. Наші волонтери того дня ще добряче намотали кола по місту, поки знайшли місце, де точно чекала їх машинка, яку мали забрати в Хмельницький на ремонт. Коли знайшли, одразу ж виїхали з Костянтинівки.
Машину доставили і благополучно повернулися додому.
Місія екіпажу Олександра Цимермана і Валерія Собчука: у Костянтинівці вивантажили буржуйки, в Краматорськ відвезли бійця Василя Суховінського і поблизу Слов’янська віддали хлопцям з підрозділу Олега Нагорного УАЗ, який везли на лафеті.
Ще передали посилки Вадиму Лалазаряну, Василю Трачу, іншим хлопцям. Пізно вночі повернулися в Костянтинівку і залишились ночувати разом з нами. Зранку вирушили додому. По дорозі заїхали в Кропивницький, забрали на ремонт машину військових. Доставили її в Ланівці.
Про те, як рятували машинку військових, як ночувалося волонтерам у прифронтовому місті, де побував екіпаж третьої машини наступного дня і кого зустріли в окопах бойових позицій під Бахмутом — читайте у наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
Фото Романа Гончарука, Валерія Собчука, Віталія Данилюка
