Україна переживає складний період. Усі ми 23 лютого спокійно засинали у своїх теплих ліжках та ніхто не міг навіть подумати, що вранці прокинемося не від звичного звуку будильника, а від страшних звуків вибухів та сирен. Ворог підло посеред ночі напав на Україну, коли всі спали. Війна. Вона безжалісно руйнує все на своєму шляху, усе, що бачить. Не жаліючи нікого та нічого. Руйнує долі, сім’ї, будинки, забирає усе нажите та найгірше — вона забирає невинні людські життя.
Цієї страшної ночі війна увірвалася в життя Олександра (ім’я змінено). Хлопець родом з Херсонщини. Мріяв про велику сім’ю та власну столярню. Але життя часто іде не за нашим сценарієм та вносить свої корективи.
В 2015 році Саша не міг спокійно дивитися, як ворог підло вбиває його народ, окуповує території рідної країни, тому пішов добровольцем в ЗСУ. В зоні бойових дій він неодноразово перебував “на волосині між життям та смертю”. Важко переживав кожну втрату побратимів. Через декілька місяців його комісували (причини бажає не вказувати). Повернувся до звичного життя. Багато працював, допомагав батькам по господарству, невдовзі й одружився та разом з дружиною поїхав до Польщі на роботу. Через деякий час вони повернулися додому і, начебто, життя налагодилося. Але ж ні. 24 лютого він прокинувся від ранішнього дзвінка, в якому почув лише три страшних слова: “Вставай, війна почалася”. Він не знав, що йому робити і куди йти. Почав дзвонити до рідних. Мама з бабцею проживають у селі, а брат у цьому ж місті, де й він. Місто ж за тиждень повністю окупували росіяни.
Життя під окупацією
Жити на окупованій території, пригадує Олександр, було важко. Вулицями ходили озброєні люди в формі — так звана армія росії. Часто перевіряли документи в перехожих. Могли зайти і до квартири з перевіркою, коли хтось їм не сподобався. Часто бувала вулична стрілянина. Біля його будинку знаходилася лазня, в якій відпочивали окупанти і багато вживали алкоголю. Часто звідти лунала стрілянина, бо, очевидно, щось між собою не поділили…
Після 18 години виходити на вулицю було небезпечно. А вийшов, то міг і не повернутися. Загалом життя було складне. Неможливість вільного пересування, нестача продуктів. Пізніше з росії почали завозити їхній товар, але за космічними цінами. Були проблеми зі зв’язком. Саша не знав, як і що у мами з бабцею, які більше аніж за сотню кілометрів від нього, на лівобережній Херсонщині.
Аби вигнати окупантів з рідної землі, разом з друзями Олександр партизанив. Декілька разів мало не загинули, але все ж таки вперто робили свої справи та заважали окупантами «господарювати» у рідній домівці.
Пройшов певний період часу і для Олександра з дружиною випала можливість виїхати на підконтрольну Україні територію. Але російська армія часто обстрілювала “зелені коридори” для виїзду мирних громадян. І під такий обстріл потрапили і вони. Ледве виїхавши з колони на пробитих шинах, чоловік скерував потрощений автомобіль на поле та по бездоріжжю вони повернулися назад у місто.
Життя в окупації для Олександра було надто небезпечним, оскільки росіяни шукали по місту атовців та катували їх, били електричним струмом та вчиняли багато інших розправ.
Окупанти не жаліли ні своїх, ні чужих. Неодноразово мешканці міста спостерігали, як солдати російської армії не забирали з вулиць тіла полеглих побратимів, залишали поранених помирати просто неба, або ж проводили так званий ритуал спалення тіл. Вони збирали тіла загиблих у машину для збору сміття та відвозили за місто, викидали у ями для відходів, спалювали та загортали їх.
Втеча з окупації
Якось знову випала можливість подружжю виїхати з окупованої території. Цього разу все вдалося, але шлях пролягав через окупований Крим, росію, Литву, Латвію і тоді до Польщі. 4 тисячі кілометрів. Складна дорога. Понад пів сотні блокпостів, перевіряли усе, що тільки можна перевірити: машину, мобільні телефони, усі гаджети, ставили багато запитань та навіть погрожували зброєю.
Чоловік каже, що в Криму багато людей чекають на прихід України і сильно вірять, що все буде Україна. Дорогою в Криму пробили колесо, але ж наш народ добрий: де б тільки не знаходився, своїх у біді не кидають. Коли розговорилися та вони розповіли про свій шлях, що і до чого, куди прямують, то ті люди, яких зустріли, абсолютно безкоштовно поремонтували авто, нагодували їх та ще й дали перекус з собою в дорогу.
Шлях росією також був важким. Люди реагували на них по-різному: одні співчували, інші дивилися скоса.
Коли подружжя добралося до Польщі і могло би здатися, що уже все добре, найгірше позаду, то насправді це не так. Молоді люди розійшлися, їхні стосунки не пережили війни. На даний момент триває судовий процес.
Живе у Польщі, а серцем і душею — з Україною
Зараз Олександр живе та працює в Польщі, але серце його залишилося в Україні. Кожної хвилини думає за рідних. Мама та бабця так і залишилися на окупованій території, а брат завдяки нашим славним ЗСУ уже на деокупованій та помалу повертається до відносно спокійного життя.
Ще у нашого Олександра є сестра (не рідна), яка з листопада 2021 року проходила службу у Маріупольському військовому шпиталі. Разом з бойовими побратимами пережила два місяці бомбардувань, смертей та жахіть, допомагала медикам рятувати поранених на території “Азовсталі”, а з 18 травня перебувала у полоні. Олександр кожного дня читав усі можливі новини, аби хоч десь знайти відомості про сестру. Кожного обміну на фото шукав рідне обличчя. 5 місяців хвилювань,5 місяців пошуків та сподівань. І тут відбувся масштабний жіночий обмін. Він побачив на відео її виснажене, але таке щасливе обличчя. Жива. Його радості не було меж. Серцю одразу стало легше. Сестра зараз проходить реабілітацію та повертається до спокійного життя. Але розповідає, що і надалі хоче допомагати побратимам. Життя в полоні було складним і страшним. У подробиці воліє не вдаватися.
Олександр продовжує влаштовувати своє життя за кордоном, але дається це йому важко. Вічне хвилювання за рідних, за своїх побратимів, кожний голосний звук ще і досі страшенно його лякає. З братом зідзвонюється зараз майже кожного дня. Мама на зв’язок виходить рідше, але все ж таки, коли має можливість, завжди пише повідомлення. Дуже хоче забрати рідних до себе в Польщу, але ті відмовляються. Говорить, що важко на чужині, але й іншого виходу не бачить. Допомагає всім, чим може. Рідним надсилає фінансову допомогу, а для побратимів виконує їхні замовлення. Забезпечує речами, які їм потрібні.
Російсько-українська війна страшна та безжалісна. Московські загарбники руйнують усе в Україні.
Страшні реалії ХХІ століття, про які не можна мовчати.
Карина БІЛИК,
студентка 3 курсу відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”
Фото з архіву бійця Дмитра Харчука
