Дорога на Бахмут і Часів Яр особисто для мене знайома ще з 2015 року. Але зараз цю місцевість росіяни знищили до невпізнання.
Обабіч дороги — обгоріла військова техніка, автівки ніби цивільних. У посадках — посічені снарядами й осколками дерева і кущі. До певної межі під’їхали автомобілі з написом ООН. Перед нами розвернулися і поїхали в зворотньому напрямку. На крайньому блок посту військовий запитав, куди прямуємо і чи немає в нас часом вологих серветок. «Нема чим помитися і де, а ми тут безвиїзно тижнями», — каже. Ми запропонували цукерки і щось з добренького. Відмовився: «Не до їжі. Помитися хочеться…»
Віталій Данилюк, який тимчасово приїхав в Україну з Лондона, де проживає декілька останніх років, був шокований побаченим. Вразило його також і прохання солдата про серветки. «Та ми їх тонами можемо передавати воїнам! Якби я знав…», — сказав по дорозі.
Минаємо військові реанімобілі, серед них і броньовані. Вони стоять на трасі в сторону Бахмута. Важко назвати їх «швидкими»: посічені осколками, в одному нема фари, в іншому — вікно без скла, закрите картоном. Нервово курять водії. Такі ж «трьохсоті» авта рухаються нам назустріч. З «нульовки». Віталій знімає жах війни на відео, я намагаюся додзвонитися до білозірчанина Ростика Нагорного, бойова позиція якого десь тут. Зв’язок поганий. Богдан Полоз ніби й жартує, добавляє звук в радіо, щоб не чути «грому», а насправді зосереджений на дорозі. За час його поїздок уже знає, що сторонні звуки по машині, то вибухи неподалік, а не колесо встрілило))) Швидше, ударна хвиля, бо ніби нічого не влучило в сам бус.
Не зогляділись, як прилетіли в Бахмут. Біля славнозвісного літака зустріли таксиста з Костянтинівки. Він, на наш подив, захотів сфотографуватися з волонтерами. Каже, що привіз бійця з госпіталю, а він не знає, де його побратими. Зв’язку з ними нема. Безперервно гримить… Навколо — ні душі. Лише руїни. І авто таксі посеред плацу біля літака — символу нескореного міста. І пише: «Бахмут — це Україна».
У містечку Часів Яр зупинилися. Чекаємо, поки вийде на зв’язок Ростік. Гудок пішов, але ніхто не взяв слухавки. На велосипеді їхав місцевий чоловік. Ми запитали його, чи це дійсно Часів Яр. Він ствердно кивнув. Попросив цигарку. Сказав, що ми робимо добру справу, коли побачив напис «Волонтерська допомога». Трохи повиступав на московських загарбників. Нам захотілося пригостити його хлібом. Чоловік втішився, не міг надякуватись. Люди тут різні. Не відомо, чи справді він так думає, як висловився перед нами, але чомусь хотілося йому вірити. Ще бачили, як один чоловік тягнув «кравчучкою» неповний мішок вугілля. Йшли дорогою понурі місцеві мешканці, несли сумки, тягнули на візочках щось. Було схоже, що десь, очевидно, гуманітарну допомогу їм видавали. Згадалися кадри з документального фільму про Другу світову війну))) Ніколи б не подумала, що стану свідком безжально жорстокого знищення росіянами нашої країни. Не пощастило Україні з таким сусідом. То нація рідкісних виродків.
Нарешті віддзвонився Ростик. Скерував, куди їхати. Ми втрапили на поле. Зупинились на горбку і чекаємо хлопців. Вони могли б і раніше вийти, щоб ми не стовбичили, як легкодоступна мішень. Але все добре, зустрілися. Більше того — бус білого кольору злився зі снігом на полі. Де-не-де рябіло від невкритого чорнозему. Тож ми були в тренді з погодою і в гармонії з природою.
Ростик Нагорний — учасник бойових дій ще з часів АТО/ООС. А з початку повномасштабного вторгнення одним із перших прибув у військкомат, не чекаючи повістки. Через декілька днів призвали. Відтоді й несе службу артилерист на всіх напрямках фронту, куди скерує командування…
Козаки запросили нас в гості на своє тимчасове «обійстя», у «покої» своїх військових апартаментів на бойовій позиції. У бліндажі пахне дровами. Горить буржуйка, виготовлена в Шушківцях руками херсонця Івана Павленка з автомобільних дисків від машини старости Віктора Яремчука. Ще восени передали її Ростикові.
Криївка розрахована на 5 осіб. Одна ніша — це і спальня, і кухня, і вітальня, і баня. Зайти з вулиці, то чути дух. У бочці стояла замерзла вода. Відігрівалася))) У солдатській підземці наче зупинилося життя — тихо, по-воєнному затишно, хоч місця мало. Хлопці ще мають окрему міні-комірчину на продукти. Але запас невеликий.
Цієї поїздки я сама дзвонила і питала, чи щось потрібно. Знаєте, що сказав Ростик? «Нам нічого не треба! Але потрібна паяльна лампа, бо тут нема де купити. А якщо привезете теплі речі, то добре. Тільки я тут не один. Нас четверо. Якщо буде одна балаклава чи рукавиці тільки мені, то я не візьму»… Ось така вона — солдатська дружба. Це приклад для тих, хто цинічно думає, що треба взувати-вдягати винятково «своїх», бо «на всіх не настарчиш». Але ж не всі земляки й звертаються по допомогу до місцевих волонтерів. Значить, чиясь добра душа їм, начебто «чужим», уже там допомогла… Або родичі мають можливість забезпечити необхідним чи командири на своєму місці…
Хотілося тут затриматись довше, бо хлопці не приховували радості зустрічі із земляками-волонтерами під акомпанемент ворожої та своєї артилерії на лінії оборони.
Але нас чекали вже в іншому місці захисники. Про них — у наступному сюжеті.
Наталя ГАМЕРА
