Допомога завжди була важливою темою в нашій родині. Ми часто обговорювали, кому і як варто допомагати, але справжнє випробування прийшло тоді, коли біда постукала у наші двері.
Хвороба прийшла раптово, залишаючи нас у страху й розгубленості. Ми ніколи не чули про цей діагноз, але знали одне: здаватися не можна, будемо боротися. Сім’я стала нашим найміцнішим тилом.
Сльози, лікарні, болючі процедури — все це перетворилося на щоденну реальність. Я пам’ятаю запах лікарняних коридорів. Він міцно в’ївся в мою пам’ять — різкий, стерильний, холодний. Я пам’ятаю, як мама стискала мою руку, а в її очах читалося все: страх, біль, надія. Я не знала, що на нас чекає. Але поряд була й інша сила — віра. Ми не дозволили жалю проникнути в наші серця, натомість трималися за мрію: ходити, жити, радіти.
Операція. Біль. Гіпс на нозі, що здавався мені кайданами. Скільки? Скільки часу я проходила з милицями? Дні зливалися в один нескінченний потік випробувань, але я знала: якщо я мрію про красиві, здорові ноги — значить, потрібно боротися.
Але я швидко зрозуміла: поки борешся за своє життя, не можна забувати про інших. У палатах, поруч зі мною, лежали діти, які хворіли на рак. Їхні обличчя були виснажені, але очі… В очах була жага до життя. Я бачила, як вони втомлювалися від лікарняних стін, від нескінченних крапельниць.
Ми з мамою вирішили: якщо можемо зробити їхній день хоча б трохи яскравішим — маємо це зробити. Ми купували розвиваючі ігри, маленькі подарунки, солодощі, складали бокси й відправляли їх у відділення дитячої онкогематології. Мені хотілося, щоб бодай на мить їхні очі світилися не від високої температури, а від радості.
Традиції, які гріють серце
Кожного Великодня вона пекла паски. Її випічка була ніжною, запашною, наповненою теплом. Я допомагала готувати тісто, перебирала родзинки, нарізала пергамент. Згодом ці паски ми роздавали людям, які не мали змоги спекти їх самостійно.
Я не розуміла, чому вони не можуть цього зробити. Хіба кожен не має дому, кухні, борошна? Мама пояснила: у світі є багато горя, і не всім пощастило мати прості речі, які для нас здаються звичними.
Одного дня вона прийшла додому і сказала:
— Ми візьмемо одну дитину на Великдень.
Я не одразу усвідомила, що це означає. Але мама пояснила, що дівчинка на ім’я Маргарита — Марго, як ми її потім називали, приїхала зі сходу, з міста Мангуш, що біля Маріуполя. Там уже гриміли вибухи, вже руйнувалися будинки, вже зникало дитинство. Наша сімʼя прийняла її як рідну, показали традиції, як у нас святкують Великдень. Ми разом фарбували яйця, випікали паски, збирали святковий кошик. Коли вона поїхала, ми проводжали її зі сльозами на очах.
А потім її місто окупували. Родина залишилася по той бік фронту, і Марго опинилася перед вибором, якого не мало бути. Вона не знала, що робити, а ми – як їй допомогти. Але одне було очевидним: вона не втратить своєї країни.
І вона не втратила. Попри все, Марго дистанційно закінчила українську школу, отримала золоту медаль. Ми були поруч і зробили все, щоб вона залишилася собою.
Ці слова я ніколи не забуду.
24 лютого 2022 року мама зайшла до кімнати й сказала їх тихо, але твердо.
Мені здалося, що я не зрозуміла. Це жарт? Неможливо. Це сон. В душі оселився холод, якого раніше не знала. Я миттєво подорослішала.
Страх став невід’ємною частиною реальності — страх болю, смерті, втрати. Мої мрії розчинилися у вибухах, залишилася лише одна думка: що робити далі?
Тікати ми не збиралися. Залишилися вдома. Першим нашим внеском у боротьбу стала допомога територіальній обороні: готували їжу, плели маскувальні сітки. Пізніше дали прихисток людям із Миколаєва, які втратили свою домівку. Вони прожили з нами майже рік і стали справжньою родиною.
Допомога іншим – це не просто благородна справа, а основа, на якій будується суспільство. Вона об’єднує людей, зміцнює взаємозв’язки та створює відчуття єдності. Саме тому в нашій родині вирішили допомагати ще активніше. До ініціатив долучилися моя тітка та двоюрідний брат, і разом ми почали власну маленьку справу. Разом ми власноруч створювали букети з трав, вироби з лози, браслети, випікали пряники, робили різдвяні дідухи, виготовляли стрітенські свічки з вощини. Спочатку це було просто бажання щось зробити, а потім – необхідність реалізувати такий простий, але важливий задум. Збирали кошти на ЗСУ, купували термобілизну для військових, допомагали волонтерам. Ми присвятили цьому наші дитячі дні, які могли б провести у дворі з друзями.
І не все було легко. Ми стикалися з байдужістю, а часом і з відвертим нерозумінням. Не всі розуміли, навіщо ми це робимо. Дехто обурювався, хтось просто відмовлявся купувати. Я ніколи не забуду, як на ринку підійшла до продавця і попросила придбати наші вироби.
— Купіть, будь ласка, цей оберіг, усі кошти на армію, — казала я.
Він навіть не підняв очей.
— Йди звідси. Я сам ще нічого не заробив.
Я опустила голову й пішла. І думала: а хлопці зараз у окопах. Холодно. Мокро. Страшно.
Копійка до копійки, і ось нам вдалося придбати термобілизну для 26 захисників із села Борсуки. Ми долучилися до збору на дрони. Коли підрахували, скільки днів дитинства віддали справі, вийшло 322. 322 дні, які могли б піти на ігри, безтурботні прогулянки, сміх із друзями. Але ми не шкодуємо. Бо ці дні були наповнені змістом.
Допомагаючи іншим, ми змінюємося самі. Ми ростемо. Ми стаємо сильнішими. І навіть якщо колись ці події залишаться лише спогадами, вони будуть найціннішими. Бо вони про любов.
Війна розділила наші життя на «до» і «після». Але дитинство — це завжди точка відліку. І кожен з нас обирає, як із нього стартувати.
Я не знаю, як можна жити без мрій.
Вони — наш компас у темряві. Дивитися вперед, навіть коли обриси майбутнього нечіткі, — це велика сила. Mрії дають розуміння: цей жах не назавжди. Війна скінчиться. Це лише частина нашого життя, а не воно все.
Так, вона залишить шрами. Але вона не повинна стати єдиною історією нашого життя. У ньому ще буде багато світлого, доброго, справжнього. І цю віру треба тримати міцно, не відпускати.
Ми маємо право на щастя.
Маємо право мріяти.
І ми мріємо.
Перемога обов’язково буде. Вона вже живе в наших серцях.
Разом ми сильні. Разом непереможні.
Слава Україні! Героям слава!
Ангеліна ШВІГАР,
13 років
м. Ланівці
